Гладячи Луїса по спині, Кларисса думає: «Забери мене із собою. Я теж хочу нещасливого кохання. Хочу блукати нічними вулицями у вітер і дощ. Хочу, щоб усім було до мене байдуже».
— Вибач, — каже Луїс.
— Усе гаразд. Господи, глянь лишень, скільки всього сталося.
— Я почуваюся заплішеним дурнем.
Він устає й підступає до скляних дверей (сім кроків). Крізь сльози він помічає мох у невисоких кам’яних жолобах і бронзовий таріль із прозорою водою, поверх якої плаває самотня біла пір’їна. Луїс і сам не знає, чому розридався. Він приїхав до Нью-Йорка. Може, він плаче через оцей дивний садок, через Річардову хворобу (чому ж вона оминула його?), через оцю кімнату з Клариссою, через усе разом. А може, через Гантера, що тільки видається справжнім. Адже в того, справжнього, є могутня й трагічна велич, глибокий розум та скромна вдача. Саме за таким Гантером Луїс і ридає.
Кларисса підходить до нього.
— Усе гаразд, — заспокоює вона.
— Дурень, — бурмоче Луїс, — який же я дурень!
У замку повертається ключ.
— Це Джулія, — каже Кларисса.
— Прокляття!
— Не хвилюйся. Їй доводилося бачити чоловічі сльози.
Це її гаспидська дочка! Луїс розпростує плечі й відступає вбік. Він знову вдивляється в садок, силкуючись опанувати себе. Він думає про мох. Про фонтани. Його раптом страшенно зацікавили мох і фонтани.
«Дивно, — промовляє голос усередині нього, — чому він думає про такі речі?»
— Вітаю! — чує Луїс позаду себе голос Джулії.
Не «привіт». Вона завжди була серйозною дівчинкою, кмітливою й неповторною, трохи кругленькою, сповненою ущипливості та дивацтв.
— Привіт, люба, — відповідає Кларисса. — Пам’ятаєш Луїса?
Луїс повертається до Джулії. Гаразд, нехай побачить його сльози. До біса все!
— Звісно, — каже вона, а тоді підходить і простягає Луїсові руку.
Їй вісімнадцять. Може, дев’ятнадцять. Вона так несподівано погарніла, так змінилася, що Луїс насилу стримується, щоб не розридатися знову. Востаннє вони бачилися, коли їй, здається, було тринадцять. Вона була товста й незграбно горбилася, соромлячись своєї зовнішності. Так, Джулія й тепер не красуня. І ніколи не стане нею. Проте вона перейняла від матері манеру триматися — оту золоту самоповагу. Вона приваблива й упевнена в собі, наче юна спортсменка. У неї рожева шкіра й коротка стрижка, мало не наголо.
— Джуліє! — мовить Луїс. — Яка приємність тебе бачити!
Вона міцно потискає його руку. У її носі він помічає тонку срібну каблучечку. Дівчина жвава й міцна, від неї аж пашить здоров’ям, наче від юної ірландської селянки, яка щойно прийшла з поля. Мабуть, вона в батька (думаючи про нього, Луїс завжди уявляв собі кремезного молодого блондина, нужденного актора чи, може, художника, ловеласа, злочинця та відчайдуха, який спустився до продажу власних рідин: крові — у банк крові та сперми — у банк сперми). Луїсова фантазія малює батька Джулії справжнім велетом, воскреслим героєм кельтських міфів. А все тому, що навіть цієї миті Джулія, убрана в коротеньку майку, шорти та чорні військові черевики, має такий вигляд, ніби під однією рукою в неї сніп ячменю, а під другою — новонароджене ягня.
— Вітаю, Луїсе, — каже вона.
Джулія досі тримає його за руку, але вже не трусить. Вона, звісно ж, знає, що він плакав. І це, здається, її не дивує. Цікаво, що їй про нього розповідали?
— Ну, мені пора, — мовить Луїс.
Дівчина киває й запитує:
— Чи надовго сюди?
— Лише на кілька днів. Та скоро я переїду назовсім. Радий, що зустрівся з тобою. Бувай, Клариссо.
— О п’ятій годині, — каже Кларисса.
— Що?
— Вечірка о п’ятій. Приходь, будь ласка.
— Неодмінно.
— Прощавайте, Луїсе, — озивається Джулія.
Вона — приваблива дев’ятнадцятирічна дівчина, що каже не «привіт» і «бувай», а «вітаю» і «прощавайте». А ще в неї напрочуд дрібні й надзвичайно білі зубки.
— Прощавай.
— Ти ж прийдеш, правда? — мовить Кларисса. — Пообіцяй мені, що прийдеш.
— Обіцяю. До побачення.