Удома, під алюмінієвою накривкою з дерев’яною ручкою у формі жолудя, чекає на неї новий торт. Помітно кращий від першого. Лора глазурувала його двічі, тож тепер на ньому немає ніяких крихт (зазирнувши до іншої кулінарної книги, вона дізналася, що кондитери називають перший шар глазурі «покришеним», а тому торт завжди поливають глазур’ю двічі). Напис елегантними білими літерами «З днем народження, Дене!» вже не набігає на жовті трояндочки. Це прекрасний торт, майже ідеальний, проте Лора все одно розчарована. Він видається їй якимось дилетантським, недосконалим, примітивним. Навіть літера «м» у слові «днем» не така, як вона сподівалася, а дві трояндочки зовсім кривобокі.
Лора торкається губ, де якийсь час іще жив поцілунок Кітті. Їй дарма, що саме означав той поцілунок і чи означав щось узагалі, але він посилив до Кітті її почуття. Кохання — річ глибока й загадкова, тож кому спаде на думку розбирати його на піщинки? Лору тягне до Кітті, до її жвавого, енергійного відчаю, до її миготливого золотисто-рожевого внутрішнього сяйва та духмяної прошампуненої глибини її волосся. Звісно, до Дена Лору теж тягне, хоч це бажання не таке яскраве й сильне: у ньому більше витонченої жорстокості та сорому. Однак воно теж гостре, наче уламок кістки. Лора може цілувати в кухні Кітті й заразом кохати свого чоловіка. Смакувати наперед млосну насолоду від його губ та пальців (чи означає це, що їй жадане його жадання?) і мріяти про нові поцілунки з Кітті в кухні, чи на пляжі під вереск дітей, які хлюпатимуться у хвилях прибою, чи в коридорі, коли вони, усміхнені, збуджені, відчайдушні та безнадійно залюблені як не одна в одну, то у власне шаленство, з оберемками складених рушників, ледь чутно прошепочуть «ш-ш-ш», розбіжаться й повернуться до звичних справ.
Єдине, за чим Лора жалкує й побивається, — це торт. Він завдає їй пекучого сорому, і вона нічого не може вдіяти. Це ж лише борошно, цукор і яйця; саме неминучі вади й зробили торт привабливим. Вона це розуміє, чудово розуміє. Та все ж попри гладеньку поверхню й відцентрований акуратний напис Лора сподівалася на щось красивіше й солідніше за те, що в неї вийшло. Вона хотіла (нема де правди діти) спекти такий торт, який фактично став би втіленням мрії про бездоганний торт. Який подарував би беззаперечне й глибоке відчуття затишку та щедрості. Розвіяв би сум бодай на коротку мить. Вона хотіла створити щось таке дивовижне, що вразило б навіть тих, хто до неї був зовсім байдужий.
Проте Лору спіткала невдача. І це її мучить. «Щось зі мною негаразд», — думає вона.
Вона виїжджає на ліву смугу й тисне на газ. У цю хвилину вона може уявити себе будь-ким і майнути світ за очі. У неї повний бак бензину й туго натоптаний гаманець. Годину чи дві вона може присвятити собі й тільки собі. Потім зніметься тривога. Близько п’ятої місіс Летч стане хвилюватися, а щонайпізніше о шостій кинеться до телефона. Якщо Лора спізниться, то муситиме виправдовуватися, однак принаймні дві години в її розпорядженні ще є. Вона жінка в автівці, просто жінка в автівці.
Коли машина викотилася з улоговини Чавес і замаячили обриси шпилів середмістя, настав час вирішувати. Останні півгодини можна було безтурботно прямувати до Лос-Анджелеса, а тепер — ось він: міцні присадкуваті старі будинки, каркаси нових висоток — усе потопає в білому рівному світлі дня, яке, здавалось, ллється не з неба, а із самого повітря, оповитого легким туманом і густо-густо наповненого фосфоресцентними частинками. Треба або залишатися на лівій смузі й заїжджати в місто, або звернути на праву й обминати його. Якщо Лора просто рухатиметься вперед, то опиниться на широкій рівнині, посеред фабрик і низьких багатоквартирних будинків, розкиданих на сто шістдесят кілометрів довкола Лос-Анджелеса. Звісно, можна взяти праворуч і кінець кінцем добратися до Беверлі-Гіллз або до пляжів Санта-Моніки, але їй не хочеться ходити по крамницях і вона не прихопила із собою пляжних речей. Перед нею — неосяжний яскравий закурений пейзаж, а їхати, хай як дивно, майже нема куди, і того, чого їй справді бажається, — затишного кутка, де можна почитати й подумати, — ніде, мабуть, не знайдеш. Якщо вона зайде до крамниці чи ресторану, то муситиме під когось підроблятися, вдавати, ніби їй треба те, що насправді її нітрохи не цікавить. Їй доведеться чинити так, як заведено в тих місцях, — розглядати товар й ухилятися від допомоги продавця або сідати за столик, замовляти щось, споживати це й виходити. Якщо вона просто зупиниться на узбіччі й самотньо сидітиме в машині, то обернеться на легку здобич злочинців чи тих, хто нібито пориватиметься її оборонити від них. Вона видаватиметься занадто дивною та беззахисною.