У бібліотеці теж людно, а в парку й поготів.
Лора веде автівку по лівій смузі й заїжджає до міста. Усе стається механічно, наче цей намір просто чекав на неї й був такий очевидний, як Фіґеруа-стрит із її вітринами та затіненими тротуарами. Вона влаштується в готелі. Скаже, звичайно ж, буцім планує переночувати зі своїм чоловіком, який от-от має приєднатися до неї. Що з того, що вона заплатить за добу, а сама перебуде там лише кілька годин?
А втім, цей крок такий екстравагантний, такий безоглядний, що Лора аж запаморочується й нервується, мов дівчисько. Авжеж, це марнотратство — платити за ніч, коли збираєшся просидіти в номері за книжкою близько двох годин, але на гроші в неї не тонко й господарює вона більш-менш ощадливо. Та й скільки коштує той номер? Навряд чи дорого.
Звісно, доцільніше було б поїхати в дешевше місце — наприклад, у мотель десь на околиці міста, однак їй забракне сміливості. Це відгонитиме чимось забороненим і ницим. Тамтешній адміністратор може навіть сприйняти її за представницю певної професії й засипати незручними запитаннями. Крім того, вона ще ніколи не селилася в таких закладах. Ану ж там і правила поведінки особливі, зовсім їй незнайомі? Недовго думаючи, Лора прямує до «Норманді» — розлогого готелю лише за кілька кварталів від неї. «Норманді» — велика, чиста й непоказна будівля клинчастої форми; її побляклі десятиповерхові крила-двійнята облямовують типовий міський сад із фонтаном. Тут панує атмосфера стерильної респектабельності; це заклад для туристів та підприємців — людей, у чиїй присутності нема й тіні таємничості. Лора зупиняється під хромованим козирком, на якому виблискують високі кутасті хромовані літери готельної назви. І хоч надворі досить сонячно, повітря під козирком має переднічний колорит, наче в ньому розливається місячне сяйво, бліде й розмите, як біле на білому. Кущі алое в горщиках обабіч входу немовби чудуються тому, як вони тут опинилися.
Лора припоручає автівку доглядачеві, отримує спеціальний талон і, відчинивши важкі затемнені скляні двері готелю, ступає всередину. Вестибюль зустрічає її крижаною тишею. Звідкись здалеку долинає чистий розмірений передзвін. Лора раптом перестає хвилюватися й заспокоюється. По темно-синьому килиму вона простує до столика адміністратора. Цей готель, цей вестибюль — якраз те, чого вона прагне: тут пусто, прохолодно й зовсім нічим не пахне. Тихо, непримітно заїхав — і так само виїхав. Лора почувається в цих стінах мов риба у воді. Легко та безтурботно. А проте її привели сюди сумнівні, ба навіть непоясненні обставини: вона, хоч як це дико чути, ховається тут від торта. Лора збирається сказати адміністраторові, що її чоловік затримується й прибуде з багажем приблизно за годину. Їй зроду не доводилося так брехати, особливо тим, кого вона не знає й не любить.
Реєстрація триває на диво легко. Адміністратор, чоловік її віку з приємним тонким голосом і нездоровою шкірою, не тільки не виявляє підозріливості, а й думки не припускає про якийсь обман. На Лорине запитання, чи є в готелі вільні номери, він відповідає не вагаючись:
— Так, є. Вам на одну особу чи на дві?
— На дві, — мовить Лора. — Я зі своїм подружжям. Наші речі в нього.
Адміністратор скидає оком за Лорину спину, визираючи чоловіка, що волочить валізи. Лора паленіє, але не поступається:
— Власне, він приїде за годину-дві. Йому довелося затриматись, і він послав мене дізнатися, чи є у вас вільні номери.
Лора спирається на чорну гранітну стільницю, щоб устояти на ногах. Здається, її історія зовсім неймовірна. Вони ж подорожують разом — нащо їм аж дві автівки? І чому було б не забронювати номер телефоном?
Однак адміністратор навіть оком не змигує.
— На жаль, вільні номери лишилися тільки на нижніх поверхах. Ви не проти?
— Аж ніяк. Це ж на одну ніч.
— Гаразд. Гляньмо, що в нас є. Номер дев’ятнадцять.
Лора підписує реєстраційний бланк своїм справжнім ім’ям (вигадане було б занадто дивним та огидним), кладе гроші («Можливо, ми виїжджатимемо рано-вранці й страшенно поспішатимемо, тож краще я розплачуся тепер») й одержує ключ.