Переходячи площу, Кларисса відчуває на собі водяний пил фонтана й раптом помічає Волтера Гарді. Ось він, м’язистий, у шортах та білій майці, спортивною ходою прямує в парк на Вашингтон-сквер.
— Привіт, Клер! — жартівливо вигукує він до Кларисси, і вони, долаючи збентеження та ніяковість, цілуються.
Волтер націлюється на Клариссині губи, проте вона інстинктивно ухиляється, підставляючи щоку, а потім, похопившись, повертає голову. Але запізно: Волтерові губи встигають торкнутися тільки кутика її рота. «Яка ж я манірна, — думає Кларисса, — яка старомодна! Я завмираю перед красою навколишнього світу і водночас не можу поцілувати свого приятеля в губи». Річард іще тридцять років тому зауважив, що за маскою сміливого, войовничого дівчиська ховається натура провінційної господині, а останніми роками вона й сама раз по раз фіксує вияви своєї духовної обмеженості та консерватизму, які завдають і їй, і її оточенню чимало клопоту. Тож не дивно, що дочка досі не змогла знайти з нею спільної мови.
— Радий тебе зустріти, — озивається Волтер.
Кларисса розуміє, навіть, можна сказати, бачить, що Волтер за допомогою ланцюжка хитромудрих логічних засновків та висновків силкується визначити її особисту значущість і статус у суспільстві. Так, вона літературна героїня, жінка з довгожданого роману майже легендарного письменника, однак сама книжка зазнала провалу, хіба ні? Лише кілька коротких рецензій, і все — хвилі вщухли. Відтепер Кларисса для Волтера наче та збідніла аристократка — цікава, проте зовсім не впливова. Завдання розв’язано. Кларисса всміхається.
— Що ти робиш у Нью-Йорку в суботу? — питає вона.
— Ми з Еваном вирішили провести вихідні в місті, — відповідає Волтер. — Завдяки цим новим лікам він почувається так добре, що хоче сьогодні ввечері піти на танці.
— А це не занадто?
— Я за ним простежу. Не дам перевтомитися. Просто він хоче знову вийти між люди.
— Як гадаєш, він погодиться прийти до нас сьогодні ввечері? Ми влаштовуємо невеличку вечірку на честь присудження Річардові Карруцерівської премії.
— О! Чудово!
— Ти ж про це чув, правда?
— Звісно.
— Це ж не щорічна процедура. У них там немає чіткої квоти, як у Нобелівському комітеті чи деінде. Вони вручають свою винагороду лише тоді, коли хочуть відзначити по-справжньому талановитого автора.