«Шахрайка, — думає Кларисса. — Ти змогла задурити голову моїй дочці, але мене ти не обкрутиш. Я відразу бачу пройдисвітів. Знаю їх як облуплених. Звісно, коли дуже довго горлати, то помалу збереться цілий натовп — глянути, чому знявся галас. Такими вже зробила людей природа. Та якщо тобі не вдасться їх зацікавити, вони розійдуться. Ти нічим не краща від багатьох чоловіків — така ж агресивна й чванькувата. Рано чи пізно час твоєї слави спливе».
— Гаразд, — каже Джулія, — ходімо.
— Не забудь про вечірку, — нагадує Кларисса. — О п’ятій.
— Авжеж, — відповідає Джулія й закидає на плече свій яскраво-помаранчевий рюкзак, викликаючи в Кларисси й Мері однакове болісно-гостре почуття обожнювання й захоплення її бадьорою та добротливою впевненістю у своїй силі, у тому, що попереду ще ціле життя.
— До зустрічі, — каже Кларисса.
Яка ж вона все-таки примітивна! Стільки уваги приділяє тим вечіркам! Чи зможе коли-небудь Джулія їй пробачити?..
— Бувайте, — мовить Мері й виходить із кімнати слідом за Джулією.
Ну чому з усіх людей на світі вона обрала саме Мері Кралл? Навіщо дівчині-гетеросексуалці ця роль прислужниці? Невже їй досі так бракує батька?
Мері дозволяє собі відстати. Вона обміряє поглядом широку граційну спину Джулії та пружні півмісяці сідниць. Мері охоплює бажання, що переростає у витонченіше почуття, сповнене якогось елегантного болю. У ній прокидається еротичний патріотизм, неначе Джулія — це далека країна, де вона, Мері, колись народилася, і звідки її вигнали.
— Ходімо, — весело гукає Джулія через плече, на якому висить помаранчевий рюкзак.
Проте Мері не поспішає й далі тішить своє око. Їй здається, що вона ніколи не бачила нічого прекраснішого. «Якби ти мене покохала, — думає вона, — то я б зробила для тебе будь-що. Розумієш? Будь-що».
— Ходімо, — повторює Джулія, і Мері в розпачі та емоційному збудженні (Джулія страшенно ненавидить його й ніколи не вподобає) кидається навздогінці — купувати нові чоботи.
Місіс Вулф
Ванесса з дітьми поїхала назад до Чарлстона. Неллі внизу, у кухні, загадково-весела, готує вечерю. Невже вона так зловтішається з того безглуздого доручення господині та смакує жорстоку несправедливість, що її душа аж поривається співати? Леонард пише у своєму кабінеті, а дроздиця лежить у садку на ложі з трави й троянд. Вірджинія стоїть коло вікна вітальні й мовчки споглядає, як Річмонд поринає в темряву.
Звичайний кінець звичайного дня. На письмовому столі в неосвітленій кімнаті — сторінки її нового роману. Вона покладає на нього величезні сподівання й водночас хвилюється (ні, вона майже певна), що він вийде нудним і нецікавим, позбавленим щирих почуттів, безживним. Минуло лише кілька годин, але емоції, які вона пережила в кухні разом із Ванессою, — оте могутнє задоволення й благоговіння, — розвіялися так швидко, наче їх не було. Тепер вона відчуває тільки нудотний запах вареної телятини, над якою чаклує Неллі (і їй, Вірджинії, доведеться їсти те м’ясо під пильним Леонардовим оком). От-от усі годинники в їхньому будинку виб’ють іще одні півгодини. Обличчя Вірджинії дедалі чіткіше проступає у вікні; вуличні ліхтарі, блідо-лимонні проти чорнильно-синього неба, поволі заливають Річмонд своїм сяйвом. «Мені досить», — намагається переконати вона саму себе. Їй так хочеться вірити в це. Досить того, що є дім, який не зачепила війна, — дім, де на неї чекає книжка, потім сон, а зранку робота. Досить того, що на деревах тремтять жовті відблиски ліхтарів.
Зненацька Вірджинії здається, що їй от-от заболить голова. Вона завмирає від жаху. Ні, це тільки спогад про головний біль, страх перед ним, але обидва відчуття такі яскраві, що на якусь мить і справді відлунюють новим нападом. Вірджинія напружено чекає, що буде далі. Усе гаразд. Усе гаразд. Стіни в кімнаті не двигтять, з-за них ніхто не бурмоче. Вона досі та сама Вірджинія, у своїй оселі, разом із чоловіком, слугами, килимами, подушками й лампами. Вона лишилася собою.