Не встигла й зміркувати, як уже знає, що зараз піде на прогулянку. Вона прогуляється, просто прогуляється. Півгодини, не довше. Вірджинія накидає на себе пальто, надіває капелюх, шарф. Вона скрадається до задніх дверей, виходить із дому й обережно зачиняє їх за собою. Їй зовсім не хочеться пояснювати, куди вона йде й коли повернеться.
У садку, коло живоплоту, темніє маленький горбок — останнє пристановище дроздиці. Зі сходу дмухнув сильний вітер, і Вірджинія мимохіть зіщулюється. Їй здається, що із затишного будинку, де парує телятина й горять лампи, вона потрапила в мертве царство пташки. Вона думає про небіжчиків, що залишаються лежати в могилах після того, як присутні на похороні, прочитавши молитви й поклавши вінки, повернулися назад до села. Після того, як колеса прокотили протряхлою дорогою, після того, як живі повечеряли й постелили ліжка. Після того всього лишається тільки могила й квіти, що тихо тріпочуть на вітрі. Так, у цьому могильному відчутті є щось страхітливе, але не огидне. Воно справжнє, воно аж занадто справжнє. І якоюсь мірою стерпніше та шляхетніше за телятину й засвічені лампи. Вона спускається сходами та ступає на траву.
Тільце дроздиці досі на місці (дивно, що тутешні коти та собаки ним не зацікавилися), надзвичайно крихітне, навіть як на пташку, і зовсім безживне в темряві, схоже на загублену рукавичку, — жменька смертного праху. Вірджинія стоїть над ним. Тепер це просто бруд. Дроздиця втратила свою вранішню красу, як Вірджинія — своє захоплення чаюванням, чашками й пальтами, а день — своє тепло. Уранці Леонард візьме лопату й викине пташку разом із травою й трояндами на смітник. Вірджинії спадає на думку, що жива істота потребує куди більше простору, ніж мертва. Якими ж ілюзорно великими постаємо ми, коли жестикулюємо, рухаємося й дихаємо! Тільки смерть виявляє наші справжні розміри, і вони, правду кажучи, мізерні. Хіба Вірджинії не здавалося, що її матір по смерті ніби підмінили якоюсь зменшеною копією з темного заліза? Хіба вона сама не відчувала лише маленьку порожнечу замість бурхливої хвилі емоцій?
Ось він — світ (будинок, небо, перша несмілива зірка), а ось його протилежність — маленьке темне тільце серед троянд. Лише купка сміття, не більше. Краса й витонченість були самими ілюзіями, створеними в дитячій уяві й підживленими заради дітей.
Вірджинія обертається й рушає далі. На якусь мить їй уявляється, що десь є місце, не пов’язане ані з вареною телятиною, ані з цим трояндовим вінком. Вона проминає садові ворота й прямує до міста.
Перетнувши Прінсес-стрит, вона йде по Ватерлоо-плейс (куди?). Назустріч їй трапляються статечний товстун із саквояжем і дві жінки — мабуть, служниці, які повертаються до своїх обов’язків після короткого пообіднього відпочинку й весело про щось щебечуть. З-під тоненьких пальт виглядають стрункі ніжки, на руці однієї з них полискує дешевий браслет. Вірджинія відкочує комір пальта, хоч надворі й не холодно. Просто темно й вітряно. Так, вона переконана: їй треба до міста. А втім, що там робити? У крамничках о цій порі вже, мабуть, підмітають, готуючись зачинитися. Вона обминає пару — чоловіка й жінку, трохи молодших за неї. Пригорнувшись одне до одного, вони повільно прогулюються під м’яким лимонним сяйвом вуличних ліхтарів і розмовляють поміж собою (Вірджинія чує, як чоловік каже: «він говорив мені… балу-балу… у цій справі… балу-балу… гм, справді»); на обох — стильні капелюхи, тьмяно-жовтий шарф із торочками (цікаво, чий?) має на вітрі, неначе прапор. Зіщулюючись і притримуючи капелюхи, вони сходять на пагорб, завзято й неквапливо (певно, повертаються з Лондона додому). До Вірджинії долинають його слова: «Що ж, настав час тебе запитати…» Відтак він стишує голос, і Вірджинія більше не може розібрати ані слова. Жінка радісно скрикує, зблиснувши білосніжними зубами, і чоловік теж сміється, укарбовуючи в бруківку спочатку один, а потім другий бездоганно начищений черевик.
Пара зникає за пагорбом, а Вірджинія прямує далі. «Яка ж я самотня!» — думається їй. Звісно ж, не у звичайному розумінні цього слова. Однак тепер, ідучи проти вітру до вогнів «Квадранту», вона відчуває близькість диявола (а як інакше це назвати?) і розуміє, що буде на самоті, коли він з’явиться знову. Диявол — це головний біль, голоси за стіною, диявол — це плавець, що розтинає темні хвилі. Диявол — це маленьке щебетливе ніщо, яке колись було життям дроздиці. Диявол висмоктав зі світу всю красу, всю надію, обернувши його на царство живих мерців — безрадісних, задиханих. Вірджинії видається, що в тому є якась трагічна велич, бо диявол різний, але тільки не дріб’язковий, не сентиментальний; у ньому вирує смертельна непереборна правда. Простуючи оце вулицею, вільна від головного болю та голосів, вона, звісно ж, може зіткнутися з дияволом, але їй треба рухатися далі, назад дороги нема.