— Бачу, Сал, ви вагаєтеся, — каже Олівер.
— Гм?..
— Здається, ми вас не переконали.
— Ну, переконали чи не переконали — річ не в тому. Просто це не моя парафія. Що я знаю про Голлівуд?
— Та ви розумніша за більшість голлівудців. Ви одна з небагатьох причетних до цієї справи, кого я шаную й поважаю.
— Я анітрохи не «причетна до цієї справи». Ви ж знаєте, що я роблю…
— Ми таки вас не переконали.
— Гаразд, ви справді мене не переконали, — погоджується Саллі. — Хіба це щось важить?
Олівер зітхає й насуває окуляри на ніс — жест, добре відомий Саллі по одній зі стрічок, де він грав тихого бухгалтера (а може, адвоката чи телепродюсера), що, рятуючи викрадену дочку, обернувся на брутального супермена й сам-один розправився з бандою наркодилерів.
— Визнаю, нам слід бути дуже обережними, — повільно промовляє Олівер. — Я не маю ніяких ілюзій щодо успіху.
— А коханець у нього буде?
— Скоріше, приятель. Відданий товариш. Як Робін у Бетмена.
— А секс між ними?
— У трилерах не місце сексові. Це занадто сповільнює розвиток подій, та й дітям такого не покажеш. Щонайбільше один поцілунок наприкінці фільму.
— То вони таки поцілуються?
— Ну, це вже запитання до Волтера.
— Волтере?
Волтер знову судомно кліпає очима.
— Стривайте, — озивається він, — я лише три хвилини тому погодився взятися до справи. Не тисніть на мене, добре?
— Нам не варто покладати на це великих сподівань. Скільки разів за моєї пам’яті сценаристи бралися до успішних, здавалося б, проектів, і завжди все сходило нінащо. Наче хто наврочив.
— Гадаєте, фільм буде цікавий публіці? — питає Саллі. — Маю на увазі — широкій публіці?
Олівер знову зітхає, і цього разу в його тоні вчуваються зовсім інші нотки. Це смиренне, фінальне зітхання, трохи гугняве й зовсім позбавлене драматизму. Воно наче перше байдуже зітхання одного з коханців у телефонній розмові, яке сигналізує про початок кінця. Може, Олівер зітхав так у котромусь зі своїх фільмів? Чи Саллі чула колись таке зітхання від когось іншого?
— Що ж, — каже Олівер, опускаючи долоні на скатертину. — Волтере, чому б нам не зустрітися за кілька днів, коли ви ретельніше все обмізкуєте?
— Звісно, — погоджується Волтер, — гаразд.
Саллі випиває останній ковток кави. Це, звичайно, чоловічі забавки, чоловічі ілюзії. Насправді вона їм не потрібна. Відвідавши її шоу, Олівер чомусь вирішив (а він, правду кажучи, далеко не Айнштайн), що вона — його муза й навчителька, така собі Сапфо, яке виголошує проникливі премудрощі зі свого острова. Краще покласти цьому край відразу.
А втім, Саллі ніяк не може перебороти в собі бажання подобатися Оліверові Сент-Іву. Їй досі страшно лишитися за бортом.
— Дякую, що завітали, — мовить Олівер, і Саллі ледь стримується, щоб не задріботіти, перехилившись через стіл із рештками ланчу: «Знаєте, я тут трохи подумала й дійшла висновку, що трилер із головним героєм-гомосексуалістом — таки непогана ідея».
Що ж, тоді до зустрічі. Час розходитися.
Саллі з Волтером стоять на розі Медісон-авеню і Сімнадцятої вулиці. Не згадують про Олівера Сент-Іва. Їхні погляди на ситуацію плутаються: то Волтер виграв, а Саллі зазнала поразки, то навпаки. Не дійшовши згоди в цім питанні, вони знаходять нову тему для розмови.
— Гадаю, ми сьогодні ще побачимося, — озивається Волтер.
— Ем-м… — мурмоче Саллі.
Хто ж його запросив?
— То як там Річард? — питає Волтер і шанобливо й незграбно схиляє голову, тицяючи дашком своєї кепки в бік недокурків, сірих плям від жувальних гумок та зіжмаканої обгортки від чвертьфунтового гамбургера.
Саллі миттю спадає на думку, що вона ніколи цього гамбургера не куштувала.
На світлофорі спалахує зелене світло, і Саллі з Волтером переходять дорогу.
— Непогано, — озивається Саллі. — Хоч, кажучи правду, він дуже хворий.
— Ох, ну й часи настали, — бідкається Волтер. — Господи, ну й часи…