— Луїс, кажеш? І як він?
— У нього нова пасія. Якийсь студент.
— Це ж треба. Чудово.
— А потім Джулія привела Мері…
— Господи… Весь цирк тут побував!
— О, Саллі! Ти принесла троянди!
— Що? А, так. Принесла.
Саллі демонстративно розмахує букетом і враз помічає вазу з квітами на столі. Вони обидві вибухають сміхом.
— Наче списано з О’Генрі, чи не так? — мовить Саллі.
— Троянд забагато не буває, — відповідає Кларисса. Саллі простягає квіти, і в цю хвилину їх обох переповнює звичайнісіньке щастя. Вони разом, тут і тепер. І їм, хай там що, вдалося за вісімнадцять років не розлюбити одна одну. Цього досить. Наразі їм цього досить.
Місіс Браун
Вона повернулася пізніше, ніж планувала, проте не так пізно, щоб вигадувати якесь виправдання. На годиннику майже шоста. Лора прочитала вже мало не половину книжки. Дорогою до будинку місіс Летч вона поринає в щойно прочитане: ось Кларисса й божевільний Септімус, ось квіти та вечірка. У її уяві одна за одною спливають картини: людина в машині, літак, що виписує літери в повітрі… Вона опиняється на межі фантасмагорії та реальності, у світі, де чудово поєднуються Лондон двадцятих років, бірюзовий готельний номер і її автівка, що їде оце знайомою вулицею. Лора неначе обертається на іншу людину й водночас залишається собою. Ось вона — лондонська аристократка, білолиця, чарівна й злегка фальшива. Вона — Вірджинія Вулф і воднораз невиразна подоба себе, жінка, мати, водій, згусток живої енергії, подібний до Чумацького Шляху, подруга Кітті (яку вона поцілувала і яка, мабуть, незабаром помре); її руки з кораловими нігтями (один із них надщерблений) і діамантовою весільною обручкою стискають кермо «шевроле», коли блідо-блакитний «Плімут» попереду світить гальмівними вогнями, коли надвечірнє літнє сонце наливається золотавим сяйвом, а білка з попелястим хвостом, схожим на знак питання, перестрибує через телефонні дроти.
Лора зупиняє автівку навпроти будинку місіс Летч, де на фронтоні над гаражем красуються дві мальовані гіпсові білки, виходить із машини й завмирає з ключами в руці, розглядаючи білок. З автівки долинає якийсь дивний цокіт (уже кілька днів, таки доведеться показати її механікові). Зненацька Лору огортає дивне відчуття, ніби її вже нема на цьому світі. Інакше не скажеш. Тут, обіч цокотливої машини, перед гаражем місіс Летч (гіпсові білки відкидають довгі тіні), вона ніхто і ніщо. Здається, поїхавши до готелю, Лора на якийсь час вислизнула зі свого життя, і тепер не впізнає ані цієї під’їзної доріжки, ані цього гаража. Вона досі десь далеко звідси. Ніжно, навіть пристрасно, думає про смерть. Саме тут, на під’їзній доріжці до будинку місіс Летч, вона пристрасно думає про смерть. До готелю вона їхала потай, наче на любовне побачення. Затиснувши в руках ключі й сумку, Лора дивиться на гараж місіс Летч. Віконце із зеленими віконницями, прорізане у фарбованих білих дверях, надає гаражеві схожості з маленьким будиночком, приставленим до більшого будинку. Лорі раптом перехоплює дух. У голові паморочиться: здається, ще мить — і вона впаде на гладеньку бетонну доріжку. У її голові блискає думка сісти в машину й майнути звідси, однак вона силує себе йти вперед. Треба забрати сина, відвезти його додому й допорати святкову вечерю (у її чоловіка ж день народження). Вона мусить зробити це.
Важко зітхнувши, Лора прямує до вузького переднього ґанку місіс Летч. Їй здається, що чудність її вчинку в тому, що вона діяла тайкома, та хіба від цього комусь гірше? Вона ж не зустрічалася з коханцем, наче якась одружена героїня дешевого роману. Вона просто поїхала з дому на кілька годин, почитала книжку й повернулася. А таємницею це залишиться тільки тому, що вона не зможе до ладу пояснити жодної з животрепетних для неї подій, серед яких, зокрема, поцілунок, торт, напад паніки, коли її автівка подолала улоговину Чавес, і, звісно ж, дві з половиною години, проведені за читанням, у готельному номері.
Лора знову зітхає й натискає на кнопку прямокутного ілюмінованого дзвінка, що виграє помаранчевим блиском у променях надвечірнього сонця.
Місіс Летч відчиняє майже відразу, наче весь цей час стояла за дверима й чекала. Перед Лорою постає червонощока жінка з пишними стегнами в шортах — уособлена добрість. Її оселя завжди сповнена особливого густого запаху (можливо, аромату запеченого м’яса), який тут-таки напливає на Лору з прочинених дверей.
— Що ж, вітаю, — каже місіс Летч.
— Привіт, — відповідає Лора, — пробачте, що спізнилася.
— Усе гаразд. Ми чудово бавимо час. Заходьте.