З вітальні вибігає Річі, стривожений і зраділий. Він мало не сяє з любові й неймовірного полегшення. Лорі здається, що вона застукала сина й місіс Летч за чимось недозволеним, тож їм довелось відірватися й похапцем ховати від неї докази. Утім, це вона сьогодні почувається винною, а Річі, певно, просто розгубився, бо останні кілька годин перебував поза межами свого звичного світу. Опинившись в оселі місіс Летч, хай навіть ненадовго, Річі, либонь, почав утрачати відчуття реальності. Може, йому навіть стало здаватися, — звісно ж, радості від того замало, — що він завжди жив тут, серед цих масивних жовтих меблів і стін, обшитих матерією з волокна китайської кропиви.
Річі кидається до матері, заливаючись слізьми.
— Ну, годі вже, — мовить Лора, підхоплюючи сина на руки.
Вона вдихає його запах — якийсь глибокий дух незайманої чистоти і ще чогось незрозумілого. Отак, тримаючи сина й удихаючи його цноту, Лора нарешті опановує себе.
— Він страшенно радий вас бачити, — каже місіс Летч із підкресленим ентузіазмом, проте в її голосі однаково вчуваються гіркі нотки.
Чи вона, бува, не нафантазувала собі, що її товариство для хлопчика — сама втіха й насолода, а її будинок — казковий палац? Певно, нафантазувала. Чи сердиться тепер на нього, що він — матусин синок? Мабуть, так.
— Привіт, моя комашко, — мовить Лора, нахилившись до рожевого синового вушка.
Вона пишається своєю материнською витримкою і впливом на хлопчика. Їй соромно за його сльози. Ану ж усі вважатимуть, що вона занадто опікує сина? Чому він так часто плаче?
— Ви встигли владнати свої справи? — питає місіс Летч.
— Так. Майже. Дякую, що наглянули за ним.
— О, ми чудово поспілкувалися, — щиро, проте трохи ображено озивається місіс Летч. — Можете привозити його до мене будь-коли.
— Було весело? — звертається Лора до сина.
— Угу, — відказує Річі, стримуючи сльози.
На його обличчі змагаються між собою надія, смуток і розгубленість.
— Ти добре поводився?
Річі киває.
— Ти за мною сумував?
— Так! — вигукує він.
— Розумієш, я мала дуже багато справ, — пояснює Лора. — Нам треба влаштувати таткові справжнє свято, пам’ятаєш?
Річі киває, позираючи на неї своїми заплаканими очима з недовірою, ніби Лора тільки вдає із себе його матір.
Лора розплачується з місіс Летч і приймає в подарунок стреліцію з клумби господині. Місіс Летч завжди щось вручає Лорі — квітку чи печиво, наче та платить не за догляд сина, а саме за ці речі. Лора ще раз вибачається за спізнення і, покликаючись на те, що скоро повернеться чоловік, уриває традиційну п’ятнадцятихвилинну розмову, вмощує в машині Річі й рушає, махаючи на прощання з трохи надмірною щирістю. На її руці стукотять три браслети зі слонової кістки.
Від’їхавши від будинку місіс Летч, Лора каже синові:
— Господи, але ж і вскочили ми в халепу! Доведеться мчати швидко-швидко, щоб устигнути все приготувати. Ми мали бути вдома ще годину тому.
Річі поважно киває. Тяготи життя знову даються взнаки. Відчуття втраченої реальності зникає. Ця мить посеред кварталу, коли вони наближаються до знака «стоп», несподівано стає велично-тихою та безтурботною; Лора поринає в неї, немовби з гамірної вулиці в храм. Обабіч дороги над газонами з розприскувачів виривається блискавий конус туману. Пізнє сонце золотить алюмінієву покрівлю автостоянки. Усе довкола несказанно реальне. Вона дружина й мати з другою дитиною під серцем. Вона їде додому між серпанків води, що злітають у повітря.
Річі мовчки дивиться на неї. Лора пригальмовує машину перед знаком «Стоп» і промовляє:
— Добре, що татко працює допізна. Як гадаєш, устигнемо все приготувати?
Вона повертається до Річі, зустрічається з його поглядом і помічає те, чого зроду ще не бачила. Його очі, усе його обличчя, здається, сяють зсередини: мабуть, уперше він переживає якесь незрозуміле для неї почуття.
— Солоденький, що з тобою? — питає вона.
— Мамусю, я тебе люблю, — озивається він незвичайно гучно.
У його тоні Лора вчуває щось дивне, навіть моторошне. Вона ніколи раніше не чула таких ноток у синовому голосі. Відчайдушних і чужих. Це голос утікача, що знає лише кілька англійських слів і безуспішно намагається висловити свою думку.
— Я теж люблю тебе, синку, — відповідає вона.
І хоч Лора вже тисячу разів говорила ці слова, їй насилу вдається проковтнути ватяний клубок, що з хвилювання підступив до горла, і вимовити їх природно. Вона рушає через перехрестя, ведучи автівку дуже обережно й тримаючи кермо обома руками.
Здається, Річі от-от знову розплачеться невідь-чому, як це вже було не раз, проте його очі залишаються ясними й сухими. Він навіть не кліпає ними.