Місіс Вулф
Вірджинія намагається зосередитися на книжці, що лежить перед нею. Вони з Леонардом незабаром покинуть Хоґарт-хаус і повернуться до Лондона. Усе вирішено, вона перемогла. Вірджинія знову береться до книжки. Телячі недоїдки — на смітті, посуд вимито, а крихти зі столу давно витерто.
Вона ходитиме в театри й концертні зали, відвідуватиме вечірки. Вона довго блукатиме міськими вулицями, споглядаючи життя й хапаючи нові ідеї для своїх творів.
Це життя, цей Лондон…
Вона писатиме й писатиме безперестанку. Викінчить цю книжку й одразу візьметься до нової. Залишатиметься при здоровому глузді й житиме так, як належить жити, — насиченим і яскравим життям серед людей, рідних душею. А ще вона більше ніколи не втрачатиме контролю над своїм даром.
Раптом їй пригадується поцілунок із Ванессою.
То був невинний, досить пристойний поцілунок, але Вірджинія вбачала в ньому те, чого й сподівалася від Лондона та життя взагалі; у тому взаємному дотику губ була любов, складна й ненаситна, задавнена та незбагненна. Той обідній поцілунок утілив найбільшу таємницю, її мінливе сяйво заливає сни й відразу зникає — досить розплющити очі. Однак ми все одно не втрачаємо надії віднайти те сяйво — хтозна, можливо, це станеться сьогодні, бо кожний новий день може принести нові несподіванки. Вона, Вірджинія, поцілувала свою сестру (не так уже й невинно, правду кажучи) за широкою похмурою спиною Неллі, а тепер от сидить у своїй кімнаті з книжкою на колінах. А ще вона скоро переїде до Лондона.
Кларисса Делловей кохатиме жінку. Саме так, вона закохається в жінку ще замолоду. Одного разу вони поцілуються, і той поцілунок скидатиметься на магічний, казковий дотик губ. Кларисса все життя пам’ятатиме його й розбурхане в душі відчуття невагомої надії. Вона так ніколи й не знайде кохання, яке віщував той єдиний поцілунок.
Вірджинія силкується стримати збудження, але кінець кінцем підхоплюється й кладе книжку на стіл. Леонард, що сидить поруч у кріслі, зводить на неї очі й питає:
— Ти йдеш спати?
— Ні, ще зарано, чи не так?
Леонард відразу супиться й переводить погляд на годинник.
— Майже пів на одинадцяту, — каже він.
— Я не хочу спати. Я ще не втомилась.
— Я б хотів, щоб ти лягала спати об одинадцятій, — не поступається Леонард.
Вірджинія киває у відповідь. Тепер, коли про переїзд до Лондона домовлено, їй доведеться бути слухняною. Вона покидає вітальню і, проминувши фойє, заходить у темну їдальню. Смуги місячного сяйва та відсвіти вуличних ліхтарів раз по раз лягають на стільницю, але їх знову й знову змітають звідти тіні гілок, розгойдуваних вітром. Вірджинія стоїть у дверях і мовчки споглядає цю мінливу картину, наче перед нею не їхня їдальня, а хвилі, що б’ються об берег. Так, Кларисса кохатиме жінку. Вона поцілує її. Лише раз. І втратить усе, однак житиме. Вона надто любитиме життя й Лондон. Уява Вірджинії малює ще одного героя — дужого тілом, але хворого душею; на ньому — печать генія й поета; його роздавлено колесами світу, війни, влади та лікарів; формально кажучи, він божевільний, бо в усьому бачить сенс: на його думку, дерева — розумні істоти, а горобці співають грецькою мовою. Еге ж, отакий він. З Клариссою нічого не станеться: вона, звичайна життєрадісна земна жінка, і далі любитиме Лондон, упиватиметься своїм життям та його маленькими радощами, а тому юродивому поетові-мрійнику судитиметься померти.
Місіс Браун
Вона закінчує чистити зуби. Усі тарілки вимито та сховано в буфет, Річі — у ліжку, а чоловік чекає на неї в спальні. Лора споліскує зубну щітку під краном, набирає в рот води і спльовує її в умивальник. Тим часом Ден лежить на своїй половині ліжка, заклавши за голову руки й утупивши погляд у стелю. Коли Лора зайде в спальню, він зверне на неї свої здивовані очі, мовби неймовірно радіючи з того, що саме вона, а не хто інший, зараз зніме халат, перекине його через спинку стільця й залізе до нього під ковдру. Така вже в нього вдача: він уміє по-дитячому тішитися й випромінювати розчулено-милий захват, у якому стримана цнота переплітається з хтивістю, стиснутою всередині, неначе пружина. Іноді Лора не може відігнати від себе думку, що Ден скидається на одну з тих бляшанок з-під арахісу, які продають у сувенірних магазинах: відкрий її — і звідти вигулькне паперовий змій. Ні, сьогодні почитати в неї не вийде.
Лора засуває зубну щітку в отвір порцелянової підставки.
Вона дивиться в дзеркало домашньої аптечки й на мить їй здається, що за спиною хтось стоїть. Певна річ, там нікого немає — звичайна гра світла й тіні. Та Лорі на якусь частку секунди уявляється, ніби позаду — її власний примарний двійник, який уважно спостерігає за всім, що вона робить. Безглуздя! Лора відчиняє дверцята аптечки й кладе на місце зубну пасту. Усередині на скляних полицях — різноманітні лосьйони, спреї, бинти та мазі, а ще безліч ліків. Ось пластикова пляшечка зі снодійним, що його вона колись купила за рецептом лікаря. Майже повна, бо вживати ці пігулки під час вагітності, звісно ж, не можна.