Кларисса штовхає двері квіткового магазину, які чомусь завжди заклинюються, і входить досередини. Ось вона, висока ставна жінка посеред букетів троянд і гіацинтів, низьких замшілих кошиків із нарцисами та орхідей, що тремтять на тонких стеблинах.
— Привіт, — озивається до неї Барбара, яка працює в цьому магазині вже багато років, і, трохи повагавшись, підставляє щоку для поцілунку.
— Привіт, — відповідає Кларисса й торкається губами Барбариної шкіри, відчуваючи раптом, що ця мить бездоганна.
Вона стоїть у тьмяному, приємно прохолодному магазині, урочистому й розкішному, немов храм, оглядаючи сухі квіти, що звисають зі стелі, та полиці з різнобарвними стрічками на задній стіні. Так, була та гілка, яка стукала в шибку, одначе була й інша — Кларисса мала, певно, років п’ять-шість — у вікні її спальні, гілка з багряним листям. Вона пам’ятає, що вже тоді, дивлячись на цю гілку, благоговійно пригадувала ту, першу, пов’язану з музикою, яка долинала звідкись ізнизу. Кларисса любила цю осінню гілку, бо та викликала в неї спогади про першу, що билась у вікно будинку, куди їй не судилося повернутись і про який вона нічого більше не пам’ятає. А тепер вона стоїть тут, у квітковому магазині, поряд із блідо-абрикосовими маками на високих волохатих стеблах. Її мати, у чиїй сумці завжди лежала коробочка білосніжних м’ятних льодяників, часто стискала губи й кокетливо-захопленим тоном називала Клариссу божевільним дівчиськом.