Тоді я зірвався з місця і закричав, що, на відміну від нього, у мене є лише мішки з цементом, а готелю немає. Я зіскочив тоді з дзиґлика, мало не перевернув його, і сказав:
— Це ви тут належите до власників готелю, пане Енйетер, не я.
— Лео, сядь на місце, — сказав він мені. — Мені здавалося, ми на «ти». Ти помиляєшся. Власник називається Тур Прікуліч.
А Тур висунув рожевий кінчик язика з рота і кивнув. Він був таким дурним, що сприйняв це як похвалу собі, він зачісувався перед дзеркалом, здував волосинки з гребінця. Він поклав гребінець на стіл, а ножиці на гребінець, тоді ножиці поряд із гребінцем, а гребінець на ножиці. А потім пішов геть. Коли Тур Прікуліч був уже за дверима, Освальд Енйетер сказав:
— Ти бачив, це він власник, він має владу над усіма нами, а не я. Сядь на місце, ти можеш помовчати біля своїх мішків із цементом, а я мушу говорити про щось із кожним. Тішся, що ти досі пам'ятаєш, що таке готель. Для більшості тих, хто тут живе, усе, що вони знають, — це зовсім інші речі.
— Усе, крім табору, — відповів я.
Того дня я більше не сів на дзиґлик. Я наполіг на своєму і пішов геть. Тоді я не показав цього, але насправді я був таким же марнославним, як Тур Прікуліч. Я відчув приємність від того, що Енйетер без жодної необхідності намагався помиритися зі мною. І чим більше він перепрошував мене, тим рішучіше я рвався геть неголеним. Зі щетиною на обличчі цемент дошкуляв ще більше. Лише через чотири дні я знову пішов до нього і сів на дзиґлик так, ніби нічого не трапилося. Я був таким утомленим будовою, що мені стало байдуже до його готелю. Перукар теж не згадав про попередню розмову.
Через декілька тижнів, коли чоловік із візком для хліба волочив цей візок порожнім назад до воріт табору, мені знову пригадався ГОТЕЛЬ. І тоді мені це сподобалося. Попри відразу, мені було потрібне це слово. Я ледь дійшов до своїх нар після нічної зміни розвантажування цементу, я брів ранковим повітрям навмання, як теля. У бараку спали ще троє. Я ліг брудним, як був, у ліжко і сказав собі: у цьому готелі нікому не потрібні ключі. Тут немає рецепції, живеш у всіх на видноті, все як у Швеції. Мій барак і моя валіза завжди відчинені. Моїми цінностями є цукор і сіль. Під подушкою лежить мій засохлий, заощаджений від рота шматок хліба. Це маєток, і він сам себе охороняє. Я — теля у Швеції, а теля робить щоразу те саме, коли повертається у готель — насамперед зазирає під подушку і перевіряє, чи на місці хліб.
Половину літа я був біля цементу і був телятком у Швеції, я приходив після денної чи нічної зміни і бавився подумки у готель. Іноді мені було смішно від цього. Іноді ГОТЕЛЬ завалювався сам у собі, тобто у мені, і від цього на очі виступали сльози. Я хотів випростатися, але більше не міг. Чортове слово ГОТЕЛЬ. Усі п'ять років ми жили зовсім не там — на ПЕРЕКЛИЧЦІ.
Було два види взуття: ґумові калоші, тобто взуття розкішне. Або дерев'яні черевики, які були катастрофою, у них тільки підошва була з дерева — дощечка завтовшки з два пальці. А верхню частину робили із сірої ряднини, обв'язаної вузенькою шкіряною смужкою. Вздовж цієї шкіряної смужки тканина була прибита до підошви цвяхами. Оскільки ряднина була занадто тонкою для цвяхів, вона постійно рвалася, починаючи з п'яток. Дерев'яні черевики були високими, з дірками для шнурівок, але самих шнурівок до них не додавалося. Тому у дірки пропихали тоненький дріт, який закручувався на кінцях. У місцях, де були дірки на шнурівки, тканина також рвалася уже через декілька днів.
У дерев'яних черевиках неможливо зігнути пальці. Тоді не піднімаєш ступні від землі, а просто пересовуєш ноги. Від такого совгання ноги дерев'яніють. Коли тканина на дерев'яних черевиках рвалася на п'ятках, наставало полегшення, бо пальці ніг трохи вивільнялися, тож можна було хоча б трохи згинати коліна.
Дерев'яні черевики всі були на одну ногу, правий не відрізнявся від лівого, розмірів існувало лише три — крихітний, велетенський і лише зрідка — середній. У кімнаті з білизною треба було вибрати собі серед гори дощечок зі шматками парусини два черевики одного розміру. Беа Цакель, коханка Тура Прікуліча, панувала над нашим одягом. Декому вона допомагала порпатися у черевиках, щоб знайти міцно зшиту пару. А іншим лише дозволяла шукати самостійно, а сама просто підсувала стілець ближче до купи і пильнувала, щоб нічого не вкрали. Сама вона носила хороші шкіряні черевики, а коли було дуже холодно — валянки. Коли треба було перейти через бруд, вона одягала на валянки ґумові калоші.