Я пропхався наперед, щоб бути серед перших і не мусити перед смертю ще вантажити трупи інших. Вантажівка чекала біля дороги. Шіштваньйонов і Тур Прікуліч сиділи в кабіні, а мотор працював, щоб вони не змерзли. Вартові ходили туди-сюди. Собаки тулилися одна до одної, від морозу в них злипалися очі. Час від часу вони піднімали лапи, щоб не задубіти.
Ми стояли з сірими обличчями та інеєм на бровах. У деяких жінок губи тремтіли не лише від холоду, вони молилися. Я сказав собі, що тепер точно настав кінець усьому. На прощання бабця сказала мені:
— Я знаю, ти повернешся.
Це теж було сказано серед ночі, але й у центрі світу. Сьогодні вони, мабуть, святкували Новий рік, а опівночі випили за моє здоров'я, щоб я вижив. Сподіваюся, вони згадували про мене у перші години нового року, перш ніж лягти у теплі ліжка. На нічному столику бабці вже лежить обручка, яку вона знімає щовечора, бо та тисне. А я стою і чекаю на розстріл. Я уявив собі, що всі ми стоїмо у велетенській коробці. Її дах — небо — був укритий чорним лаком ночі і прикрашений старанно відшліфованими зорями. А дно цієї коробки було по коліна вистелене ватою, щоб ми падали на м'яке. Стіни коробки були оббиті крижаним посрібленим шовком, і всюди повно торочок і мережива. На протилежному від нас мурі табору, поміж вежами для вартових, сніг перетворювався на катафалк. А на ньому стояло багатоповерхове ліжко висотою з вежу, воно впиралося в небо, ця багатоповерхова труна, у якій було місце для всіх нас, складених рядами, схожими на ряди нар у бараках. А над усім цим — чорна лакована покрівля. У вартових вежах з обох боків катафалка несли свою вахту двоє вбраних у чорне почесних вартових. З боку, ближчого до табірних воріт, блимало нічне світло табірного двору, схоже на вогник лампадки. З темнішого боку височіли вкриті снігом гілки шовковиці, ніби помпезні вінки з квітів, із написами і скорботними паперовими стрічками. Сніг приглушує звуки, думав я собі, постріли мало хто почує. Наші рідні спокійно сплять, безтурботні і втомлені новорічним святкуванням, десь посередині світу. Можливо, їм сняться наші небажані похорони у новому році.
А мені вже не хотілося нікуди з цієї багатоповерхової могили. Якщо ти прагнеш опанувати власний страх смерті, але не можеш протидіяти їй, то сама по собі з'являється байдужість. А окрім того, холоднеча, посеред якої тобі не можна рухатися, послаблює відтінки цього страхіття. У трансі замерзання я віддався розстрілу.
Але у цей момент двоє закутаних росіян, які вийшли з причепа машини, кинули нам під ноги лопати. Тур Прікуліч і один із росіян протягнули між темрявою і білістю снігу чотири мотузки, паралельні до муру фабрики. Комендант табору Шіштваньйонов заснув у кабіні вантажівки. Можливо, він був п'яний. Він спав, сперши підборіддя на груди, як подорожній, якого забувають в останньому купе нічного потяга. Він спав, поки ми копали. Тобто не так, ми копали, поки він спав, бо Тур Прікуліч повинен був чекати на його розпорядження. Поки ми копали між мотузками два ряди своїх могил перед розстрілом, він спав. Не знаю, як довго це тривало, мабуть, аж поки небо не посірішало. І весь цей час лопата повторювала мені в такт копання: «Я знаю, ти повернешся». Від копання я знову отямився і волів краще продовжувати голодувати, мерзнути і працювати на росіян, ніж бути розстріляним. Я погоджувався, що бабуся має рацію:
— Так, я повернуся, — відповідав я, але потім заперечував: — Так, але ти ж знаєш, як це складно.
А потім Шіштваньйонов виліз із кабіни, почухав собі підборіддя і обтрусив ноги, бо вони, мабуть, були ще сонні. Він покликав закутаних до себе. Вони відкинули задню стінку вантажівки і поскидали донизу кайла і ломи. Шіштваньйонов жестикулював вказівним пальцем, говорив незвично коротко і тихо. Потім знову сів у кабіну, і порожня машина повезла його геть.
Тур змушений був перетворити його бурмотіння у наказ і прокричав:
— Копати ями під дерева!
Ми шукали інструменти в снігу, ніби подарунки. Земля замерзла на камінь. Кайла відстрибували від льоду. Ломи видавали такий звук, ніби залізо стукало об залізо. Шматки льоду завбільшки з горіхи відламувалися і влучали нам в обличчя. Я вкривався потом у цей мороз, а потім мерз від власного поту. Я розділився на гарячу і крижану половини. Верхня частина тіла була обгоріла, механічно схилялася лише від страху перед нормою. Нижня частина замерзла, крижані ноги входили просто в кишківник.