У пообідній час руки були стерті до крові, але ями під дерева вийшли не глибшими за товщину долоні. Такими вони і залишилися.
Лише наприкінці весни ями викопали як слід і засадили два довгі ряди дерев. Алея швидко росла. Дерев більше не було ніде: ні у степу, ні в селі і ніде в околицях. Усі роки в таборі ніхто не знав, як називаються ці дерева. Чим вищими вони ставали, тим білішими здавалися гілки і стовбури. Вони не були такими філігранними і восково-біло-прозорими, як берези, а значно міцнішими і соліднішими, з цупкою, ніби гіпсова паста, корою.
Першого літа після повернення з табору я побачив такі ж дерева вдома, в Ерленпарку, старі і крислаті дерева. У ботанічній енциклопедії мого дядька Едвіна зазначалося: дерево росте надзвичайно швидко і вистрілює до 35 метрів у висоту. Витривалість це дерево доводить своїм стовбуром, який виростає 2 метри завтовшки і може жити протягом 200 років.
Мій дядько Едвін не уявляв собі, яким правильним, краще сказати точним, був цей опис, коли прочитав мені вголос слово ВИСТРІЛЮЄ. Він сказав:
— Це дерево невибагливе і надзвичайно гарне. Але по-королівськи брехливе. Бо чому воно зі своїм білим стовбуром називається ТОПОЛЯ ЧОРНА?
Я не заперечував йому, але подумав собі: якщо одного разу ти під лакованим начорно небом півночі чекав на розстріл, то ця назва більше не здаватиметься тобі брехливою.
У таборі було багато різних тканин. Життя переходило від однієї тканини до іншої. Від онучі до рушника, від ряднини, яка накриває хліб, до пошивки, яку наповнюєш лободою, і далі, до шмаття для жебракування й обмінних оборудок по хатах у селі і навіть до носовика, якщо він у когось був.
Росіяни у таборі не користувалися носовиками. Вони затискали вказівним пальцем одну носову пазуху і видували слиз із іншої, викидаючи його на землю, ніби шматок тіста. Потім закривали чисту пазуху і видували слиз із іншої. Я намагався так робити, але мій слиз не хотів вистрибувати. Ніхто в таборі не користувався носовиками. Ті, у кого носовики були, використовували їх як мішечки для цукру і солі. А коли носовики були вже зовсім подертими, то як туалетний папір. Якось одна росіянка подарувала мені носовик. Було дуже холодно. Після роботи я ще раз пішов у село зі шматком антрацитового вугілля, яке у таку пору було потрібним для опалення. Я постукав в одні двері. Відчинила старенька росіянка, взяла у мене вугілля і впустила в дім. Кімната була низенька, вікно у стіні було пробито на рівні моїх колін. На ослінчику стояли двоє худющих сіро-білих курей. Одній з них постійно падав гребінь на око, і вона махала головою, як людина без рук, якій волосся закриває очі.
Жінка довго щось говорила. Я розумів тільки окремі слова, але відчув, про що йдеться. Вона боялася сусідів і вже давно жила сама з двома курми, бо краще вона буде говорити з курми, ніж із сусідами. У неї є син мого віку, його звати Борис, і він теж дуже далеко від дому, але в іншому напрямку, у таборі в Сибіру, у штрафбаті, бо на нього доніс сусід.
— Можливо, вам пощастить, тобі і моєму сину Борису, — сказала вона, — і вас незабаром відпустять додому.
Вона показала мені на стілець, і я сів біля столу. Жінка зняла мені шапку і поклала її на стіл. Біля шапки поклала дерев'яну ложку. Потім пішла до печі і поклала у бляшану миску картопляної зупи з баняка. Там було не менше ніж літр зупи. Я їв, а вона стояла у мене за плечима і дивилася. Зупа була гарячою, я їв і озирався на неї. Вона кивала. Я намагався їсти повільніше, щоб довше тішитися зупою. Але мій голод сидів біля тарілки, як пес, і пожирав усе. Обидві курки підтягнули під себе ноги, лягли на животи і заснули. Зупа зігріла мене аж до кінчиків пальців ніг. З носа у мене закапало.
— Абажді, — сказала жінка і принесла із сусідньої кімнати сніжно-білу хустинку.
Запхнула її мені в долоню і стиснула кулак на знак того, що це тепер моє. Вона подарувала мені цю хустинку. А я не наважувався висякатися. Те, що трапилося тоді, виходило далеко за межі обмінних оборудок, не йшлося ні про мене, ні про хустинку. Ішлося про її сина. А мені від цього стало дуже добре, але потім приємне відчуття змінилося неприємним, бо хтось із нас, вона або я, а може, ми обоє зайшли занадто далеко. Їй потрібно було зробити щось для свого сина, бо я був тут, а він далеко від дому, так само, як я. Мені було соромно, що я опинився там, що на моєму місці був не він. І що вона відчувала це, але змушена була змиритися, бо не могла більше витримати постійної тривоги через нього. Я теж більше не витримував, бути одночасно двома людьми, двома вивезеними, цього мені було вже забагато, це було не так просто, як двоє курей поряд, одне біля одного, на тому ж ослоні. Мені і самого себе вже було на один тягар забагато.