У таборі капустяна зупа була ріденькою, але у флаконах із їхніми тоненькими шийками вона була просто прозорою. Кілька тонесеньких капустяних листочків усередині флаконів були для Шіштваньйонова однозначним доносом. Моє становище ставало двозначним. Але раптом Тур підняв угору свій мініатюрний пальчик і висловив ідею: ліки. Але ліки були у росіян не дуже позитивним словом. Тур вчасно про це подумав, приклав до чола вказівний палець, так, ніби збирався просвердлити у ньому дірку, і злісно промовив: мракобісся.
Це спрацювало. Я ж був у таборі всього лише три роки, і мене ще не встигли перевиховати, тому я мав би все ще вірити у чудодійні напої, які допомагають від хвороб. Тур пояснив, що флакон із закруткою був у мене від поносу, а флакон із дерев'яним корком — від запору. Шіштваньйонов замислився і повірив не лише у сказане Туром, а й у те, що мракобісся у таборі — це не дуже добре, хоча загалом у житті, мабуть, не так уже й погано. Він ще раз подивився на обидва флакони, потрусив їх, аж поки вони знову не спінилися, а потім поставив флакон із закруткою праворуч, а флакон із дерев'яним корком — ліворуч, тепер вони стояли поряд і навіть доторкалися один до одного. Тепер, коли Шіштваньйонов дивився на флакони, його погляд ставав добрішим, а кутики рота не такими напруженими. Тур знову проявив хорошу інтуїцію і сказав:
— А зараз іди геть, зникни.
Можливо, Шіштваньйонов з незрозумілих або, навпаки, дуже зрозумілих причин не викинув обидва флакони геть.
Що таке причини? Я досі не знаю, навіщо я наповнив ті флакони капустяною зупою. Можливо, це мало відношення до сказаного моєю бабцею:
— Я знаю, ти повернешся.
Невже я справді був настільки простодушним і вірив, що повернуся до своєї сім'ї і покажу їм капустяну зупу у вигляді двох пляшечок свого табірного життя. Або, попри янгола голоду, у мене в голові все ще сиділо переконання, що з кожної мандрівки слід привозити сувенір. Моя бабця привезла мені зі своєї єдиної подорожі кораблем до Константинополя голубу турецьку пантофельку завбільшки з кулак. Але це була інша бабця, не та, що сказала про повернення, та бабця жила в іншому будинку і не була присутня під час сцени прощання. Можливо, ці флакони мали б стати моїми свідками вдома. Або ж у мене був один флакон-оптиміст, а інший — скептик. Можливо, під закруткою я помістив подорож додому, а під герметично закритим дерев'яним корком — вічне перебування у таборі. Мабуть, це було схоже протиставлення, як із поносом і запором. Тур Прікуліч забагато знав про мене. Можливо, допомогло те, що я багато розмовляв із Беа Цакель.
Та й питання про те, чи повернення додому все ще було протилежністю до залишання тут, не мало однозначної відповіді. Можливо, я просто хотів бути готовим до всього, що б мене не спіткало. Мабуть, відтепер я не хотів настільки сильно узалежнювати своє життя тут і життя загалом від свого бажання повернутися додому, бажання, яке я не можу здійснити. І чим сильніше мені хотілося додому, тим більше я намагався зробити це бажання не таким пронизливим, не таким, яке може зруйнувати мене, якщо я ніколи не зможу задовольнити його. Неможливо було позбутися бажання повернутися додому, але щоб мати ще щось окрім цього бажання, я сказав собі: якщо вони триматимуть нас тут завжди, значить, це і є моє життя. Росіяни теж якось живуть тут. Я не хочу опиратися необхідності осісти саме тут, мені для цього потрібно лише бути таким, яким я вже є наполовину у своєму герметично закритому флаконі. Я можу дати перевиховати себе, просто ще не знаю, як саме, але степ якось залагодить це. На той момент янгол голоду вже настільки заволодів мною, що шкіра голови обвисала мені довкола черепа і лопотіла на вітрі, мене саме поголили під нуль від вошей.
Минулого літа Кобелян одного разу розстебнув сорочку і підставив груди під широке небо, а коли сорочка залопотіла на вітрі, сказав щось про степову душу і про свій уральський характер. Я подумав собі тоді, що з моїми грудьми таке теж можливо.
Того ранку сонце вийшло на небо особливо рано і нагадувало червону повітряну кулю, таку роздуту, що небо над коксохімічним заводом здавалося занадто пласким.
Коли почалася зміна, була ще ніч. Ми стояли у світлі ліхтаря біля резервуару двометрової глибини, довгого і широкого, як два бараки. На стіну резервуару налип метровий шар смоли, яка від давності закам'яніла. Ми повинні були відчистити цю смолу ломами і гаками. Повідбивати уламки смоли і повантажити їх на грабарки. Потім перетягти ці тачки через хиткий місток із дощок, вивезти з резервуару нагору, аж до колії, там витягнути ще на сходинку вище і висипати у вагон.