Я знаю, як виглядає темно-червона розмелена шлакова порода з металургійного розплаву. Вона не має нічого спільного з білими шлаками і складається з червоно-брунатного пилу, який після кожного змаху лопатою розлітається у повітрі, а потім повільно опускається на землю, ніби складка одягу. Оскільки вона суха, як найспекотніше літо, і абсолютно стерильна, темно-червона шлакова порода з металургійного розплаву не асоціюється з тугою за домом.
Існує і брунатно-зелена шлакова порода, яка застигає на зеленій галявині на пустирищі за фабрикою. Вона лежала під бур'янами, схожа на обсмоктаний шматок солі. У нас із нею не було нічого спільного, вона дозволила мені пройти повз і не викликала у мене жодних роздумів.
Але моїм початком і кінцем, моєю щоденною шлаковою породою, породою денних і нічних змін була шлакова порода з парового котла, з вугільної печі, гарячі і холодні шлаки під землею. Самі печі стояли у наземному світі, п'ять, одна біля одної, високі, як кількаповерхові будинки. Печі обігрівали п'ять котлів, продукували пару для цілої фабрики, а для нас, у підвалі, виробляли гарячі і холодні шлаки. А також виконували всю супровідну роботу, гарячу і холодну фази кожної зміни.
Холодний шлак утворюється з гарячого, він є лише холодним пилом гарячого шлаку. Холодний шлак треба розвантажувати раз на зміну, а гарячий — постійно. Його треба скидати у численні вагонетки, встигати робити це у ритмі пічки, треба насипати гірку за гіркою, а в кінці рельсів висипати на велику гору.
Гарячий шлак може бути щодня іншим. Він залежить від того, як було змішано вугілля. Можна говорити про хороші і погані суміші. Якщо суміш якісна, то з кожної партії виходять гарячі плити товщиною приблизно чотири-п'ять сантиметрів. Вони вже віддали своє тепло, стали сухими і ламаються на шматки, які випадають з печі легко, ніби підсмажений хліб із тостера. Янгол голоду дивується, бо навіть якщо ти слабнеш під час копання, вагонетка все одно наповнюється дуже швидко. Але якщо суміш неякісна, то шлаки виходять щільними, ніби магма, вони тліють білими вогниками і липнуть до рук.
Такі плити не вивалюються з печі самостійно, а затримуються і нагромаджуються по дорозі. Доводиться палицею виколупувати застряглі грудки, які тягнуться, немов тісто. Тоді дуже важко спорожнити піч і наповнити вагонетку. Це виснажлива робота, яка забирає дуже багато часу.
А коли суміш узагалі катастрофічна, то у печі починається справжній пронос. Проносні шлаки не чекають, поки відчиниться ляда печі, вони напирають і просочуються крізь напіввідчинену ляду, так першими вистрілюють назовні неперетравлені кукурудзяні зернята у калі. Такий шлак червоний і тліє білими вогниками, але на нього не хочеться дивитися. Він небезпечний, бо може затекти під одяг через найменшу дірочку. Оскільки цей шлак неможливо зупинити, то вагонетка переповнюється і тоне у потоці шлаку. Доводиться якимись неймовірними зусиллями зачиняти ляду, паралельно намагаючись вберегти від затоплення гарячими шлаками калоші й онучі, погасити вогники водою зі шланга, розкопати засипану вагонетку, витягнути її нагору, а потім прибрати місце аварії. І все це слід робити одночасно. Це суцільна катастрофа, особливо якщо трапляється незадовго до кінця зміни. Втрачається багато часу, а інші печі теж не стоять, їх давно слід спорожнити. Ритм праці неймовірно прискорюється, перед очима все пливе, руки рухаються самі собою, ноги підгинаються. Я досі ненавиджу проносні шлаки.
Зате я люблю шлак, який трапляється лише раз на зміну, — холодний шлак. Він поводиться з тобою пристойно, терпляче і передбачувано. Ми з Альбертом Ґіоном були потрібні один одному тільки для гарячих шлаків. Холодний шлак кожен хотів мати лише для себе самого. Холодний шлак приручений і слухняний, до нього майже хочеться доторкнутися — фіолетовий пісочний пил, з яким можна бути сам на сам, і ніхто тобі в цьому не перешкодить. Цей шлак був у задній частині шахти, у нього були своя власна ляда і власна вагонетка з бляшаним пузом і без ґрат.
Янгол голоду знав, як охоче я залишався наодинці з холодним шлаком. І що він зовсім не був холодним, а радше літеплим, ледь чутно пахнув бузком або гірськими персиками з пушком на шкірці і пізніми абрикосами. Але найбільше запах холодних шлаків нагадував аромат вечірніх годин після завершення праці, бо протягом наступної чвертьгодини на тебе чекав лише кінець зміни і жодна катастрофа вже не була можливою. Холодні шлаки пахли дорогою з підземелля додому, зупою у їдальні і відпочинком. Навіть трохи пахли звичайним, цивільним світом, і це додавало мені неймовірної мужності. Я уявляв собі, що йду не з шахти у барак, вбраний у ватник, а прогулююся в елегантному капелюсі та пальті з верблюжої вовни і у шовковому шалику кольору червоного вина десь у Бухаресті чи Відні до кав'ярні, а там сідаю за мармуровий столик. Холодний шлак був вільним і давав тобі ілюзію, що ти зможеш знову опинитися на волі, у звичайному житті. Отруєний випарами, завдяки холодному шлакові ти міг почуватися щасливим, щасливим з гарантією приреченого на смерть.