— Чумацький Шлях веде з півдня на північ, — казав колись перукар Освальд Енйетер, коли другий із його земляків стояв на табірній площі після невдалої втечі. — Щоб потрапити на захід, — казав він, — треба перетнути Чумацький Шлях, а потім повернути направо і далі триматися прямо, тобто постійно перебувати лівіше Великої Ведмедиці.
Я ж не міг знайти навіть другого і третього териконів, які тепер, на зворотному шляху, мали б бути ліворуч від дороги. Краще, коли ти перебуваєш під постійною охороною, ніж коли ти постійно розгублений. Акації, кукурудза, навіть мої кроки — усе було вбране в чорне. Капустяні голови дивилися мені вслід, ніби людські голови, вони мали дуже різні зачіски і шапки. І тільки місяць був убраний у білий чепчик і ощупував пальцями моє обличчя, ніби медсестра. Я подумав собі, можливо, ця картопля мені взагалі не потрібна, можливо, я смертельно хворий, отруєний у підземеллі, просто ще про це не знаю. Я чув приглушені пташині крики з дерев і їхнє жалібне відлуння десь удалині. Нічні силуети можуть бути розмитими. Не можна давати волю страхові, — думав я собі, — бо тоді я пропав. Я говорив сам із собою, щоб не молитися:
— Статичні речі не псуються, їм не потрібне ніщо, окрім єдиного, постійного і незмінного зв'язку зі світом. Зв'язок степу зі світом — це спостереження, зв'язок місяця — підсвічування, зв'язок ховрахів — утеча, зв'язок трави — коливання. А мій зв'язок зі світом — це їжа.
Вітер шурхотів, і я почув голос своєї матері. У те моє останнє літо вдома мама не повинна була казати за столом:
— Не наколюй картоплю виделкою, вона кришиться, виделка призначена для м'яса.
Мама не могла собі навіть уявити, що степ знає її голос, що колись серед ночі у степу картопля тягтиме мене до землі, а зірки згори колотимуть мене кожна окремо. Що я шкандибатиму через поля і траву до табірних воріт, ніби шафа. Про це тоді за столом ще ніхто не здогадувався. Що мине всього лише три роки, і я стану самотньою серед ночі картопляною людиною, а своє повернення до табору називатиму дорогою додому.
Біля табірних воріт собаки гавкали своїми нічними голосами, високими, як сопрано, схожими на плач. Можливо, Тур Прікуліч домовився і з вартовими, бо вони пропустили мене, не контролюючи. І я почув, як вони сміються за моєю спиною. Хтось тупотів по землі. Я не міг озирнутися, бо був занадто напханий картоплею. Мабуть, один із них зімітував мою дерев'яну ходу.
Наступного дня я приніс Альберту Ґіону на нічну зміну три середні картоплини. Можливо, він захоче з'їсти їх згодом, спокійно, підсмаживши на відкритому вогні. Але він не захотів. Він роздивився кожну з них і поклав собі у шапку. А мене запитав:
— Чому саме 273 картоплини?
— Бо мінус 273 градуси за Цельсієм — це абсолютний температурний нуль, — відповідаю я. — Холодніше просто не буває.
— Тобі ще наука в голові, — каже він. — Ти точно прорахувався.
— Я не міг прорахуватися, — кажу я. — Число 273 само себе пильнує. Це постулат.
— Постулат, — каже Альберт Ґіон, — тобі варто було подумати про щось інше. Лео, слухай, ти ж міг утекти.
Я дав двадцять картоплин Труді Пелікан і заплатив цим за цукор і сіль. А через два місяці, незадовго до Різдва, картопля закінчилася. Останні картоплини мали на шкірці синьо-зелені очка, які дивилися вбік, як очі Беа Цакель. Я трохи подумав над тим, чи варто при нагоді розповісти їй про це.
У нашому літньому будиночку на Венчі, у глибині саду, стояла дерев'яна лавка без спинки. Вона називалася дядько Германн. Мабуть, ця назва пішла від того, що ми не знали нікого, хто б так називався. Дядько Германн мав укопані у землю дві круглі дерев'яні ноги із стовбурів дерев. Сидіння лавки лише зверху було гладенько обстругане, знизу на дереві все ще була груба кора. На сонці дядько Германн пітнів краплинами соснової смоли. А якщо ми обдирали їх, наступного дня наростали нові.
Трохи вище, на порослій травою горі стояла тітка Луіа. Вона мала спинку і чотири ноги, була меншою і тоншою за дядька Германна, а також старшою. Дядько Германн з'явився після неї. Я скочувався вниз по пагорбу від тітки Луіа. Небо було піді мною, земля — наді мною, а посередині була трава. І трава завжди тримала мене за ноги, не давала впасти у небо. Я постійно бачив перед собою сіру нижню частину тіла тітки Луіа.
Одного вечора мама сиділа на тітці Луіа, а я лежав біля її ніг на спині у траві. Ми дивилися в небо, над нами були зорі. А мама натягнула собі комір вовняного светра на обличчя так, що, здавалося, це светр має губи. Аж поки светр, а не вона, сказав: