— Небо і земля — це світ. Небо таке велике, бо у ньому для кожної людини висить плащ. А земля така велика через усі ці відстані до пальців ніг світу. До них так далеко, що треба припинити думати про це, бо починаєш відчувати всі ці відстані, як порожню нудоту у шлунку.
Я запитав:
— Де на світі найширше місце?
— Там, де світ закінчується.
— На пальцях його ніг?
— Так.
— Їх теж десять?
— Гадаю, так.
— Ти знаєш, котрий плащ належить тобі?
— Знатиму аж тоді, коли опинюся в небі.
— Але ж там опиняються тільки мертві.
— Так.
— Як вони потрапляють туди?
— Вони мандрують душею.
— Душа теж має пальці ніг?
— Ні, вона має крила.
— У цих плащів є рукави?
— Так.
— Ці рукави і є їхніми крилами?
— Так.
— Дядько Германн і тітка Луіа — це пара?
— Якщо дерева одружуються, то так.
Після цього мама підвелася і зайшла до будинку. А я сів на тітку Луіа, на те саме місце, де досі сиділа мама. Там дерево було теплим. У саду тремтів чорний вітер.
Сьогодні у мене немає ні ранкової, ні денної, ні нічної зміни. Після останньої нічної зміни завжди настає довга середа. Це моя неділя, яка закінчується аж у четвер о другій годині дня. Довкола мене забагато чистого повітря. Мені слід було б обрізати собі нігті, але коли я робив це попереднього разу, мені здавалося, ніби я обрізаю нігті комусь іншому. І я не знав, кому саме.
Через вікно барака видно центральну алею табору аж до їдальні. Нею ідуть дві Ціррі, вони несуть одне відро, у відрі вугілля, воно важке. Вони проходять одну лавку, а на наступній сідають перепочити, бо вона має спинку. Я міг би відчинити вікно і помахати їм або вийти надвір. Я вже навіть опускаю ноги в калоші, але так і залишаюся сидіти на ліжку, з ногами в калошах.
Переді мною — нудна манія величі ґумового хробака у годиннику з зозулею, чорне коліно біля пічної труби. На підлогу падає тінь подряпаного дерев'яного стола. Коли сонце переміститься, його тінь оновиться. Ще переді мною — нудне водяне дзеркало у бляшаному відрі з водою і вода у моїх набряклих ногах. Нудьга обірваної нитки на моїй сорочці і нудьга позиченої голки, поряд із нею — тремтливо-нудне зашивання, під час якого мозок насувається мені на очі, а в кінці — нудне відкушування нитки.
Існує типово чоловіча нудьга нерозпізнаних депресій і бурчання під час позбавленої найменшого азарту гри в карти. Той, хто отримав кращі карти, повинен хотіти виграти, але чоловіки припиняють гру ще до того, як хтось виграв або програв. А у жінок буває нудьга співу, ці їхні сповнені туги за домом пісні під час вичісування вошей у нудьзі солідних рогових або бакелітових гребінців. А буває і нудьга неякісних гребінців від вошей, бляшаних, від яких немає жодної користі. Існують нуднощі гоління налисо і нуднощі черепа, схожого на порцелянову кулю, декоровану гнійниками і гірляндами свіжих та загоєних укусів. Існує і мовчазна нудьга Плантон-Каті. Плантон-Катя ніколи не співає. Я запитав її:
— Катю, ти не вмієш співати?
Вона відповіла:
— Я вже зачесалася, хіба ти не бачиш? Без волосся гребінець дряпається.
Табірне подвір'я — це порожнє село під сонцем, конуси хмар — це вогонь. Моя тітка Фінні показувала мені вечірнє сонце на гірській полонині. Подув вітру підхопив угору її волосся і зробив його схожим на пташине гніздо, а потилицю розрізав навпіл акуратним проділом. І вона сказала:
— Маленький Ісусик пече пляцок.
Я запитав:
— Так рано?
— Так рано, — відповіла вона.
Буває нудьга пропащих розмов, щоб не сказати, втрачених нагод. Для того, щоб висловити просте бажання, використовується занадто багато слів, і, можливо, жодне з них не затримається в пам'яті. Я часто уникаю розмов, але навіть тоді, коли я шукаю нагоди поговорити, я водночас боюся цих розмов, а найбільше боюся розмов із Беа Цакель. Можливо, я нічого не хочу від Беа Цакель, коли розмовляю з нею. Або зазираю у її подовгасті очі, занурююся в них, бо таким чином випрошую ласки Тура. Але загалом я з усіма говорю більше, ніж хотів би, щоб менше залишатися на самоті. Так, ніби в таборі взагалі можна залишитися на самоті. Це неможливо, навіть тоді, коли табір перетворюється на порожнє село під сонцем.
Це завжди відбувається однаково, я лягаю на нари, бо потім, коли інші повернуться з роботи, так тихо, як зараз, уже не буде. Ті, хто працює в нічну зміну, сплять недовго, після чотирьох годин обов'язкового сну я прокидаюся. Я міг би вирахувати, скільки ще треба чекати, аж поки в таборі знову настане нудна весна з черговою безглуздою річницею Перемоги і чуткою, що незабаром нас відпустять додому. І я лежу у цій черговій перемозі і у траві, і вся земля світу насипалася мені на спину. Але нас перевозять звідси в інший табір, ще далі на схід, у табір дереворубів. І я пакую свої речі у валізу з-під грамофона, пакую, пакую і ніяк не можу закінчити. Інші вже чекають на мене. Локомотив подає сигнал, і в останній момент я стрибаю на підніжку. Ми їдемо з одного соснового лісу в інший. Сосни відскакують убік і тікають від колії, а після того як поїзд зникає, знову застрибують на свої місця. А ми прибуваємо на місце і виходимо з потяга, першим комендант Шіштваньйонов. Я не поспішаю і сподіваюся, ніхто не помітить, що у моїй валізі з-під грамофона немає ні пилки, ні сокири, тільки речі з шахти і моя біла хустинка. Комендант відразу після прибуття переодягається, на його формі — рогові ґудзики і погони з дубовими листками, попри те що ми опинилися у сосновому лісі. Він стає нетерплячим і каже до мене: