Я обдурю його увагу, коли янгол голоду зважуватиме мене. Я буду таким же легеньким, як мій хліб під подушкою. І таким же твердим, щоб було важко вкусити. Ти побачиш, — кажу я собі, — це короткий план, якого вистачить надовго.
Після вечері я пішов на нічну зміну під землю. Небо було ясним. Від села летіла зграя птахів, схожа на сірі коралі на шиї табору. Я не знаю, чи птахи вгорі кричали у висвітленому небі, чи у моєму роті, на піднебінні. Крім того, я не знаю, чи вони кричали дзьобами, чи, може, терли одна об одну лапи, або ж мали на крилах якісь старі кістки без пір'я.
Раптом від коралів відпав шматок і розділився на вуса. Три з них залетіли під шапку вартового із вежі на задньому дворі і влучили просто в чоло. Вони довго пробули там. Аж коли я ще раз озирнувся, вже біля фабричних воріт, вони вилетіли з-під шапки ззаду, за головою. Зброя вартового похитнулася, солдат встояв на місці нерухомо. Я подумав, що він зроблений із дерева, а зброя — з плоті.
Я би не хотів помінятися ролями з вартовим, зі зграєю птахів теж ні. Та і розвантажувальником шлакової породи, який щовечора спускається донизу на ті самі 64 сходинки під землю, я теж не хотів більше бути. Але помінятися з кимось я був би не проти. Мені здається, що я хотів би стати зброєю.
Під час нічної зміни я, як завжди, перекидав одну вагонетку за іншою, а Альберт Ґіон пішов підштовхувати. Потім ми помінялися. Гарячі шлаки огорнули нас туманом. Жевріючі жарини пахли сосновою смолою, а моя спітніла шия — медовим чаєм. Очні білки Альберта Ґіона хиталися, ніби два почищених яйця, а його зуби — як гребінець для вичісування вошей. А його чорного обличчя не було разом з ним у шахті.
Під час перерви, на дошці мовчання, невеличке коксове полум'я освітлювало наше взуття до колін. Альберт Ґіон розстебнув фуфайку і запитав:
— Кого Гайдрун Ґаст бракує більше — німця чи картоплі? Вона вже не раз перекушувала нитку. Хто знає, що було написано у попередніх записках. Адвокат правильно робить, що краде у неї їжу. Стара сім'я збільшує голод. Зрада насичує. — Альберт Ґіон поплескав мене по коліну.
Напевно, він мав на увазі, що перерва закінчилася, — подумав я собі. Але він сказав:
— Завтра зупа буде моя. Що на це скаже дріт Мінковського?
Мій дріт Мінковського мовчав. Ми мовчки посиділи ще мить. Мою чорну руку на лавці не було видно. Його руку теж.
Наступного дня Пауль Ґаст, попри свої зуби, вже сидів біля своєї дружини в їдальні. Він знову міг їсти, а Гайдрун Ґаст знову могла мовчати. Мій дріт Мінковського думав, що я був розчарований, як це часто траплялося. І що Альберт Ґіон був агресивним, як ніколи раніше. Він намагався зіпсувати настрій Паулю Ґасту і шукав можливості посваритися з ним. Він зробив йому зауваження, що Пауль занадто голосно хропе. І тут я розізлився і сказав Альберту Ґіону, що він хропе голосніше за Пауля Ґаста. Альберт Ґіон був страшенно лютий, що я зіпсував йому сварку. Він підняв на мене руку, а його кістляве обличчя нагадувало кінську голову. Поки ми сварилися, адвокат давно набирав ложку за ложкою з тарілки своєї дружини. Її ложка рухалася все повільніше, а його — все швидше. Він сьорбав, а його дружина закашлялася, щоб якось зайняти рот. А під час кашлю вона затулила рот і виставила вперед мізинець, як справжня дама, її мізинець був понищений сірчаною кислотою і страшенно брудний від машинного мастила, як і всі руки присутніх у їдальні. Чисті руки були тільки в Освальда Енйетера, але вони були такі ж темні, як і наші брудні руки, бо у нього на руках росло стільки волосся, ніби він позичив шкіру в ховрахів. Труді Пелікан теж мала чисті руки, відколи стала медсестрою. Чисті, але жовто-брунатні від постійного натирання хворих іхтіолом.
Поки я замислювався над відстовбурченим мізинцем Гайдрун Ґаст і станом наших рук, прийшов Карлі Гальмен і захотів помінятися зі мною хлібом. Я не мав настрою мінятися хлібом і залишився зі своїм власним шматком. Тоді він помінявся з Альбертом Ґіоном. І тут мені стало заздрісно, бо здавалося, що шматок, від якого зараз кусає Альберт Ґіон, на третину більший, ніж мій.