Я сидів, як завжди, на лавці і підтягнув коліна до підборіддя. Адвокат Пауль Ґаст сів біля мене перепочити під час танцю, він сидів біля моїх пальців ніг і мовчав. Можливо, іноді він таки згадував свою покійну дружину, Гайдрун Ґаст. Бо у той момент, коли він сперся спиною об стіну, над селом упала зірка. Він сказав:
— Лео, швидко загадай бажання.
Село проковтнуло зірку, всі інші продовжували блищати, ніби грубо помелена сіль.
— Мені нічого не спало на думку, — сказав він. — А тобі?
Я сказав:
— Нехай би всі ми вижили.
Це була брехня, легковажна, як сіно. Насправді я загадав бажання, щоб мій ерзац-брат помер. Я хотів завдати болю своїй матері, а самого брата я не знав.
Щастя — це щось раптове.
Мені знайомі щастя рота і щастя голови.
Щастя рота приходить під час їжі, воно коротше за рот і навіть за саме слово «рот». Якщо вимовити його, то не залишається часу на те, аби воно потрапило в голову. Щастя рота не хоче, щоб про нього говорили. Якщо я говорю про щастя рота, то перед кожним реченням мені слід вимовляти слово РАПТОМ. А після закінчення речення: ТИ НІКОМУ ПРО ЦЕ НЕ СКАЖЕШ, БО ВСІ ГОЛОДНІ.
Але я скажу це тільки один раз: раптом ти тягнеш додолу гілку, зриваєш квітку акації і з'їдаєш. Ти нікому про це не говориш, бо всі голодні. Ти зриваєш щавель біля дороги і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий чебрець поміж трубами і з'їдаєш. Ти зриваєш ромашки біля дверей до підземелля і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий часник біля паркана і з'їдаєш. Ти нахиляєш донизу гілку, зриваєш чорні ягоди шовковиці і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий овес у степу і з'їдаєш. Біля їдальні ти не знаходиш жодної картопляної шкірки, лише бур'яни, і з'їдаєш їх.
Узимку ти нічого не зриваєш. Ти йдеш після зміни просто до барака і не можеш визначити, у якому місці сніг смакує найкраще. І де тобі краще запхнути до рота жменю снігу — відразу біля входу до підземелля чи ближче до куп вугілля, або аж біля воріт табору. Не в змозі вирішити, ти береш повну жменю з білого дашка над вартовою будкою біля воріт, і свіжість проникає тобі у пульс, до рота, у горло, глибоко всередину аж до самого серця. І раптом ти більше не відчуваєш втоми. Ти нікому про це не кажеш, бо всі втомлені.
Якщо не трапиться ніякої несподіванки, день проходить, як і всі інші. П'яте через десяте, — каже перукар Освальд Енйетер, — відповідно до його теорії щастя — це трохи бардаку. Мені мусить пощастити, бо моя бабця сказала: Я знаю, ти повернешся. І це я також нікому не говорю, бо всі хочуть повернутися. Щоб тобі пощастило, ти мусиш мати мету. Я мушу знайти собі мету, навіть якщо це всього-на-всього сніг на вартовій будці біля воріт.
Про щастя голови можна сказати більше, ніж про щастя рота.
Щастя рота любить бути на самоті, воно німе і проростає зсередини. А щастя голови любить спілкуватися з іншими, навіть потребує цього. Це щастя блукання довкола, навіть якщо воно і кульгаве. Воно триває довше, ніж ти можеш витримати. Щастя голови порізане на шматочки, і його важко посортувати, воно втручається куди хоче і як хоче, а потім швидко перетворюється із світлого на темне розмите сліпе невдале приховане непостійне несміливе нестримне нав'язливе хитке розбите впущене додолу нагромаджене протягнуте крізь вушко голки зраджене непереконливе роздушене на крихти розгублене насторожене колюче страхітливе повторюване нахабне викрадене викинуте геть залишене наостанок щастя, яке мало не пройшло повз.
Щастя голови може мати вологі очі, витягати шию тобі услід, або у нього можуть тремтіти пальці. Але воно завжди вдаряє в голову, як жаба, яка б'ється об стінки бляшанки.
Коли тобі пощастить востаннє — це останнякраплящастя. Вона наздоганяє тебе у момент смерті. Я пригадую, коли Ірма Пфайфер загинула у ямі з вапном, Труді Пелікан прицмокнула язиком, ніби показала великий нуль, і сказала одним словом:
— Останнякраплящастя.
Я погодився з нею, бо бачив полегшення на обличчі мертвих, коли ми роздягали їх, полегшення від того, що у голові нарешті заспокоїлося застигле гніздо, у подиху — запаморочлива гойдалка, у грудях — повністю зосереджена на ритмі помпа, а у животі — порожній зал очікування. Чисте щастя голови не траплялося ніколи, бо кожен рот складався із голоду.