На додаток до плетеної табірної жіночої моди у селі з'явилося туалетне мило, пудра і рум'яна. Усе виробництва однієї фірми КРАСНЫЙ МАК. Косметика була рожевою і мала нудотно-солодкавий запах. Янгол голоду здивувався.
Найпершою хвилею моди стали мешти на вихід, БАЛЕТКИ. Я поніс до шевця половину ґумової шини, інші принесли шматки ґуми з фабрики. Швець зробив легкі літні мешти, з дуже тоненькими еластичними підошвами, кожен з цих мештів був дбайливо допасований до розміру ноги. Зроблені на манекені, ці мешти були дуже елегантними. Їх носили і чоловіки, і жінки. Янгол голоду став легконогим. Палома виросла, тепер уже всі бігли на танці і танцювали, аж поки незадовго до півночі не звучав гімн.
А оскільки жінки хотіли подобатися не лише собі самим й іншим жінкам, а й чоловікам, чоловіки теж змушені були докладати зусиль, аби їх іноді допускали за шторку до плетеної гачком білизни. Тому після балеток справа дійшла і до чоловічої моди вище взуття. Нова мода і нові любощі, обмін партнерами, вагітності, аборти у міській лікарні. Але і збільшення кількості немовлят у медпункті, у спеціальному кутику, за дерев'яною загородкою.
Я пішов до пана Ройша з Ґоттенбрунна, що у Банаті. Я знав його тільки з перекличок. Удень він розгрібав завали сміття на розбомбленій фабриці. А вечорами за тютюн латав подерті фуфайки. Він був кравцем, а відтоді, як янгол голоду легковажно кружляв довкола, то його вміння користувалися неабияким попитом. Пан Ройш витягнув скручену в клубок мотузку і поміряв мене з ніг до голови. Потім сказав, що для штанів необхідно півтора метра тканини, для маринарки три метри і двадцять сантиметрів. А крім того, три великі ґудзики і шість маленьких. Підкладку для маринарки він дістане сам, так він сказав. Я хотів, щоб маринарка мала ще пояс із пряжкою. Він запропонував мені виготовити пряжку з двох металевих кілець, які проходили одне в одне, а на спині зробити подвійну складку, одну навпроти другої. Він сказав, що зараз такі дуже модні в Америці.
Я замовив Антону Ковачу два металевих кільця і, взявши усі свої гроші, пішов у сільську крамницю. Тканина на штани була матово-синьою зі світло-сірими вузликами. Тканина на маринарку — у клітинку двох кольорів — пісочний беж і брунатний кольору мішка з піском, контури кожної клітинки витиснені. Я відразу ж купив готову краватку, кольору зеленого моху з косими ромбами. І три метри репсу кольору світлої резеди на сорочку. І ще ґудзики для штанів і маринарки плюс дванадцять маленьких на сорочку. Усе це було у квітні 1949-го.
Через три тижні я отримав сорочку і костюм із подвійною складкою і залізною пряжкою на паску. Шовковий шалик кольору червоного вина, у матово-блискучу клітинку, зараз нарешті знову личив би мені. Тур Прікуліч уже давно його не носив, мабуть, він уже викинув його геть. Янгол голоду вже більше не сидів у голові, але все ще не злазив із шиї. І у нього була міцна пам'ять. Але йому це не було потрібно, табірна мода була теж певним різновидом голоду, голоду очей. Янгол голоду казав:
— Не витрачай усі свої гроші, хто знає, що може трапитися.
Все, що може трапитися, вже тут, — думав я собі. Я хотів мати вихідний костюм, щоб гуляти в ньому центральною алеєю табору, танцювати або навіть просто пройтися з шахти через бур'яни, іржу і сміття. Я починав зміну з того, що переодягався внизу, у підвалі. Янгол голоду застерігав:
— Зарозумілість приходить перед падінням.
Але я відповідав йому:
— Людина живе. Людина живе тільки раз.
Лобода теж нікуди не може звідси подітися, вона носить свої червоні шати і шиє собі іншу рукавичку для кожного листка, рукавичку з пальцями.
Моя валізка для грамофона вже мала новий ключ, але поволі ставала замалою. Я замовив у столяра ще солідну валізу для свого нового одягу. А Пауля Ґаста, слюсаря, попросив зробити мені справжній замок на валізу, замок із різьбою.