Якщо баронеса мала рацію, подумав він, самий час з’явитися ворогові і знищити обидва зорельоти. Але він не вірив у такий фінал. Вей — освічена і далекоглядна вчена, але в цій пригоді час учених минув. Тепер історію писали жриці і маги. Але, можливо, саме військовий поставить останню крапку.
Зоранові здалося, що він бачить цю крапку. Товсту і чорну.
Командора тягнуло відвідати бокс з Наталією, але він дав собі установку на чітку послідовність дій; ввів до керуючої консолі особистий код і активував автоматику однієї з вантажних позицій.
Десь за п’ять кілометрів від житлових палуб лінкора, у четвертому складському секторі, блимнув вогник на череві сріблястого контейнера-«дирижабля». Ворухнулися антени кіборга-охоронця, схованого у ніші над контейнером. Не відчувши загроз, робот підтвердив незмінність стартової циклограми. Інші роботи побігли до силових ребер контейнера, щоби зрізати монтажні скоби і розвернути «дирижабль» носом до шлюзу.
Але те велике і грізне, що спало в контейнері, поки що залишалося у транспортному режимі.
Тепер, перш ніж зробити другий з намічених кроків, Зоран мав трохи часу.
Він вирішив переглянути запис розмови Шерми з Відморозком.
Командор надів на голову вузький обруч і відчув, як плівка наповзає йому на обличчя. За мить, не втрачаючи контролю за тілом, він потрапив до кімнати, де інкрустований червоними кідронійськими мушлями столик розділяв співрозмовників. Струнку молоду жінку з шкірою мідного кольору і стару руїну, що нерухомо лежала у медичному кріслі. Зоран знав, що одна зі стін кімнати ззовні прозора і за нею стоїть Сайкс.
— З поверненням, — мовила руїна.
— Повернення є способом людського існування, — незрячі очі дівчини дивилася не в бік Відморозка, а на ту стіну, за якою причаїлася радниця імператора. — Давній поет сказав: ми забуті сліди незнаної глибини.
— Ми у листях і в стеблах трави і у подуві вітру.
— Маєте рацію. Я б не відмовилася пройтися полем, над яким віє вітер.
— Любиш відкритий простір?
— Так.
— Чому ти прийшла так пізно?
— Пізно?
— Я жив за часів Сіоранів. Тоді люди були сильнішими, тобі б було веселіше.
— Я й тепер не скучаю.
— Напевне теперішні люди здаються тобі холодними і слабкими.
— Різні траплялися.
— Ти написала: вони слимаки, слимаки, слимаки.
— Був такий настрій.
— Я працював в архівах на Альфі. Мені здалося, що Сен-Ален боявся лише тебе. Не Ленго й, тим більше, не Овіти, а саме тебе.
— Він був розумним.
— Він не був людиною.
— Як подивитися.
— В нього щось вселилося. Його загубили на далекій планеті, а потім знайшли. Він сильно змінився. Ти відчувала в ньому нелюдське?
— Я в багатьох таке відчувала. Людям зашкодила космічна експансія, вони зіпсувалися. Краще б сиділи собі на Землі.
— Слимаки, слимаки.
— Навіщо вся ця розмова?
— Я хотів поспілкуватись з тобою.
— Вам недовго страждати.
— Я знаю.
— А я стомилася і хочу спати.
— Вибач старого пілота. Лише одне прохання. Прочитай той вірш, який починається: Пам’ять всесвіту закарбована в чорних дірах.
— Для вас це важливо?
— Для тебе також.
— Не розумію.
— Прийде час, зрозумієш.
— Як скажете.
На мить мідношкіра завмерла, відтак почала:
пам’ять всесвіту закарбована
в чорних дірах
звідти нічого не повертається
а туди повертається все
навіть смерть помирає
за обрієм подієвості
навіть смерть намагається
заключити договір
з матір’ю небуття
але їй не вдається
розмовляти на мові безсмертних
а лише на неї
діра відзивається схлипом
— Прийде час і ти зрозумієш, про що написала, — прошепотів Відморозок. — Діра відзивається схлипом на мову безсмертних. Ну як можна стояти на краю і не розуміти, що пишеш?
— Стояти на краю, — відлунням повторила Шерма. — Я не пам’ятаю мови безсмертних. Я забула її, як забувають колір пилюки.
Зоранові здалося, що Відморозок зітхнув. Відтак старий пілот заплющив очі, завмер, а медичне крісло блимнуло червоним. Сайкс опинилася біля нього швидше, аніж командор встигнув зморгнути. Стіна, за якою вона стояла, зникла.