Некрополь поринув у темряву.
25
Не прив’язана до певного матеріального тіла
штучно створена «кишеня» чотиривимірного простору.
8917 година 63 індикту суверенного часу Галактики.
Пела все ще озиралася, шукаючи енергетичну клітку, коли раптом відчула, що вже не сама. Щось живе і тепле з’явилося зліва від неї і відразу таке ж відчуття присутності згустилося і з правого боку.
Вона могла заприсягнутися, що поряд з нею дихають двоє.
«Агов, — покликала Пела подумки. — Ви мене чуєте?»
— Так, сестро, — сказало те, що ліворуч.
Те, що праворуч, несподівано торкнулося її словообразами, найяскравішим з яких була смугаста адельма, така реальна і близька, що дівчина скрикнула. За хвостом потвори вона помітила літнє небо Аврелії та знайомі рослини, обстрижені пірамідками.
— Не лякайся, все буде добре, — знову мовив жіночий голос ліворуч від Пели; дівчина відчула в ньому теплі відтінки, наче з нею розмовляла давня приятелька.
— Ти знаєш, де ми?
— Здогадуюся.
— Це піраміда, де тримають Воглока?
— Його так називають? — запитанням на запитання відповіла невидима жінка, а відтак сказала: — Його тримають не в піраміді. Незабаром ти зрозумієш, де саме його тримають.
Пела подумала, що непогано було б зрозуміти, ким саме є власниця теплого голосу. Вона називає Пелу сестрою, значить, знає про неї більше, аніж Пела про неї.
Наче виконуючи її побажання, куля-провідник спалахнула яскравим світлом, і дівчина знайшла поряд із собою двох дивних жінок.
Ліворуч знаходилась висока темношкіра красуня у зеленому скафандрі з відкинутим шоломом. Щось у її носі, який починався, здавалося, з середини чола, у подовженому розрізі застиглих очей, у різкому вигині виразних губ нагадало Пелі обличчя Лацор. Волосся темношкірої розтріпалося, а медичний індикатор на манжеті відчайдушно блимав жовтим.
Й ці її мертві очі. Смальтові, моторошно-притягуючі.
Очі жінки, що стояла праворуч, ніхто б не назвав мертвими. Вони дивилася повз Пелу, повз темношкіру і бачили, певне, щось бридке і жахливе. Від того ці очі здавалися неймовірно виразними і панічними. Бліде обличчя їхньої власниці з правильними, навіть вишуканими рисами кривила хвороблива гримаса, а голену голову вкривала густа сітка кровоточивих порізів. Одяг здавався витвором божевільного кравця — він не обтягував її тіла і не був вільним, а звисав і випинався у несподіваних місцях, немов чохол химерного механізму, котрого задля сміху начепили на людину. На ноги блідої намотали товсті сувої цупкого матеріалу.
А ще Пела побачила, що під ними трьома немає ані підлоги, ані ґрунту, ані чогось подібного до поверхні. Підошви спиралися на порожнечу, яка нічим не відрізнялася від порожнечі над ними та навколо них. Світло від кулі розсіювало морок на кілька кроків, залишаючи решту простору у невизначеності. Похилені стіни відступили до темряви. Їхнє сіре громаддя тепер ледь вгадувалось на межі візуального сприйняття.
— Дивне місце, правда ж? — запитала темношкіра. В її голосі зміцнив відтінок урочистості; здавалось, вона гордиться цим місцем, собою і тим, що відбувається.
Пела кивнула, зробила крок уперед, шаркнула, топнула, підстрибнула. Порожнеча під нею залишилась незламною і не слизькою.
— На чому ми стоїмо?
— Ми стоїмо на краю.
— А якщо без приколів.
— Якийсь різновид силового поля, — знизала плечами темношкіра. — Тебе зовуть Пелінією?
— Риєшся у моїй голові?
— Нам краще познайомитися.
— Це щось змінить?
— Суттєво — ні.
— Все передбачено, правда ж?
— Так! — наче каркнула жінка в химерному одязі.
— А я знаю, хто ти, — Пела підійшла впритул до темношкірої. — Ти — Шерма.
— Вгадала, — не ворухнула та жодним м’язом.
— А хто вона? — дівчина кивнула на голомозу.
— Її називали Фатімою.
— Називали?
— Її особистість зруйнована. Уламки не мають імені.
— Хто зруйнував?
— Джи Тау.
— Так! — прохрипіла Фатіма.
— А, — кивнула Пела, — Божевільна, зрозуміло… Ми маємо відкрити клітку?
— І так можна сказати.
— Але ж її тут немає.
— В певному сенсі її ніде немає
— …?
— Гойдалка.
Пелу пересмикнуло.