Гойдалка. Слово-переслідувач, слово-гачок. Воно витягнуло з пам’яті минулі дні. Пела перенеслася в один з тих своїх перших ранків у тренувальному таборі на Сельві, коли її м’язи почали звикати до зменшеного тяжіння й у кожному куточку тіла відчувалася дешева легкість. Цьому відчуттю відповідав і тодішній її настрій, що його Ясмін називала «дурнуватим».
Незважаючи на щоденні тренування та щоденні дощі, курсантку Пелу без упину перло на секс, веселощі та шкодливі жарти. Вона згадала, як підвісила у спальному блоці гамак і гойдалася на ньому, вересканячи в бік авреліанських селючок: «Цуй, товстолапі! В нас є гойдалка!»
І лише потім з пам’яті виринув сон, що наснився їй на Аврелії. Привид матері пообіцяв їй тоді «шлях Шерми» та розповів дивну притчу про гойдалку і книгу.
Прийде час, і ти прочитаєш її, сказав тоді привид, від першої до останньої сторінки.
«Це остання?» — запитала Пела подумки.
«Маєш рацію», — так само відповіла Шерма.
— Так! — хрипнула Фатіма.
— Що ти там казала про гойдалку? — дівчина звернулася до Шерми вголос.
«До одного місця ту телепатію», — вирішила вона. Їй по-справжньому стало лячно.
— Хочеш зрозуміти?
— Спробую.
— Тебе вчили на техніка, маєш зрозуміти.
— Кажи, — Пела впритул наблизилася до Шерми, вдивляючись в її різьблене обличчя. Вона відчувала на собі погляд мертвих очей, і це лякало її більше за всі дива цього неправильного місця.
— Сингулярність в’язниці проходить крізь місце, в якому ми стоїмо, — почала Шерма. — Уяви собі тонку, товщиною у кілька атомів водню, струну довжиною у мільйони парсеків. Одним кінцем вона зачеплена за портал, схований на вкритій туманом планеті, а іншим — за портал в іншій галактиці. Вона і є кліткою, де тримають монаду Спасителя. Вона лежить на Темних шляхах, і тому вона не лише струна, але й петля і гойдалка і ще щось, подібне до тунелю, що замкнений сам на себе.
— Вищі виміри, — діловито кивнула Пела, озирнулася, наче шукаючи тонку нитку, натягнуту між галактиками, не знайшла і пробурмотіла: — Але ж треба відкрити портал на Імлі.
— Зможеш? — губи Шерми склалися в посмішку; те моторошне, що весь цей час тривожило Пелу, наче змило цією посмішкою.
«Вона таки красива тітка, — подумала дівчина. — І не землянка, і не магонійка, але гарна, аж в горлі пересихає. Недарма сам імператор на неї повівся».
— Хіба ми тут випадково?
— Не випадково. Проте все залежить не від нас.
— А від кого?
— Від піфійки на ім’я Сайкс. Хоча вона про це не знає.
— Поясни нормально.
— Я зайшла до порталу на планеті, де тепер перебуває піфійка. Їй відомо, що портал відкритий і що він відправив мене до клітки. Якщо ми все вірно розрахували, вона спробує знищити Спасителя і нас разом з ним, підірвавши на тій планеті тератронний заряд. Але піфійка не знає, що Фатіма принесла нам одну цікаву річ.
Шерма підійшла до голомозої і видобула зі складок її безглуздого одягу невеличкий контейнер. Та стояла нерухомо, не відриваючи погляду від застиглих очей темношкірої. Шерма видобула з контейнера червоний кристал, в центрі якого пульсувало м’яке світло. Варто було Пелі подивитися на нього, як пульсація залізла до її голови. Минуло кілька неприємних секунд, і все навколо змінилося, наче чаклунська сила зісмикнула з речей і людей облудні покрови.
Сірі стіни знов наблизилися, а під підошвами розплилася дрібно захвилена зрима поверхня. В очах Шерми спалахнули червоні відблиски, обличчя Фатіми оточило жовтувате сяйво. Все навколо сповнилося значущості, довірливо і радісно розкрилося для розуміння. Тепер Пела не потребувала пояснень.
Червоний кристал, знала тепер вона, є центром навколишнього всесвіту, оточене сірими стінами місце сховане у просторовій «кишені», за розмірами сумірній з планетою, а Шерма — вмістилище древньої сили, обрана істота, здатна оперувати Темними брамами і шляхами.
Напевне, саме це й називають яснобаченням, подумала дівчина. А ще вона здивувалася могутності Ольда, ковчега свідків і трону суддів. Те, що звичайне людське око бачило як кристал, несподівано постало перед нею згорнутим сузір’ям Сили, куди давня раса заховала інструменти панування над простором і часом. Її новий зір лише на мить відкрив їй глибини Ольда. Вона зазирнула туди й одразу відсахнулася від безодень і лабіринтів, поряд з якими блідла уся велич відомої їй інженерії.
— Він захистить нас? — вона підняла очі на Шерму.
— Ти правильно зрозуміла, — кивнула та. — Ми сховаємося в ньому, коли вибух ламатиме гойдалці вісь. А коли розімкнеться силовий контур, ми подаруємо йому наші тіла. — пафосні інтонації знову прокинулися в голосі клонки. — В трьох вмістилищах замешкає він, перейде через ріку диких енергій і вступить у Всесвіт, що належить йому за правом першості.