Вісімсот чотири.
«Це не могли підкласти навмисно, — знову, удвадцяте, сказав він собі. — Тут тисячі років ніхто не ходив. Жодних слідів. Це простий збіг. Крапка. Хоч би там як, я все одно не полечу на Альфу й не шукатиму того контейнера. Ніколи. Чого б там не сховали. А там можуть ховати лише зло».
Він підійшов до порталу, торкнувся його могутніх, наче скельні відроги, контрфорсів.
Свідок епох, портал спав, чекаючи на того, хто торкнеться струн на Темних шляхах. Якщо випаде довге очікування, він спатиме ще десять або й сто тисяч років. І ніхто з нинішніх не скаже, дочекається чи ні.
Судячи з останніх подій, таке очікування не марне.
Лише тепер, дивлячись на темну споруду, техноархеолог згадав, як того страшного дня, коли він обмерзав серед порізаних тіл, йому здався знайомим «рослинний» дизайн летючого порталу. Вже утретє він бачив це вузлувате плетіння, ці структури, подібні на закам’яніле коріння тисячолітньої лози. Уперше він зустрівся з ними на Тифоні. Там скручені з волокон колони підтримували стелю ворожої бази.
Йому здалося, що він розуміє послання, передане через цю форму. Творці волокнистого плетіння повідомляли, що їхня помста проростає крізь епохи і поразки, як вперте коріння крізь гранітну і базальтову товщу. Що можна знищити гнізда ґиргів, вбити жерців і тих, хто встав на краю, але помста проклятих знову промкнеться у далеких світах та в таємних склепах.
Нічого не закінчилося, подумав Вольск. Преподобна Сайкс може стверджувати все що завгодно, але насправді нічого не закінчилося. Перемога — лише ілюзія. Ніхто не дав гарантій на впевнене майбутнє. Темний, радше за все, й далі чекає на звільнення. Ольд загублено. І десь, можливо, зростають кубла майбутніх заколотів. Війна Проклятих древня, як цей портал. І з того миршавого пагорбу, що на нього видерлося людство, її фіналу не передбачити.
Отже, все як завжди. Все лише починається.
31
Храм Бісяци на горі Тайшань, область Шаньдун,
планета Земля (0КА01:3),
Сонячна система.
15 юла 418 року Ери Відновлення.
Мініатюрний конвертоплан ковзнув між гірськими піками, вирулив на глісаду, перейшов на вертикальну тягу і майже безшумно приземлився на майданчику, обсадженому старими кипарисами. Кабіна миттєво трансформувалася, втягнула захисні екрани і вистромила сріблястий трап.
Ним на майданчик зійшов пасажир. Високий і жилавий чоловік середнього віку. Безжально виголена голова виблискувала під гірським сонцем. Чоловік пройшов крізь карантинну рамку і сходами спустився до круглого будинку з пласким куполом. Звідти вийшли дві жінки у літньому, майже прозорому одязі.
— Давно не бачилися, баронесо, — широка посмішка несподівано перетворила суворе обличчя прибулого; тепер він скидався на добродушного декханського фермера, і лише мармурова блідість шкіри натякала на довгі місяці міжзоряних мандрів та очікувань на орбітальних базах.
— Лише десять місяців, командоре.
— Я вже не командор. Навіть не матрос. Виведений зі складу Зоряного Флоту у зв’язку з оголошенням втрати довіри.
— Я чула, — кивнула Вей. — Преподобна Сайкс нічого не забуває і нікому не вибачає… Прошу знайомитися, — вона торкнулася браслета на зап’ястку своєї супутниці.
— Зоран, — колишній командир «Айн-Софу» за флотським звичаєм приклав праву долоню до лівого плеча.
— Фу Чіань, — посміхнулась у відповідь молода землянка і несподівано енергійно кивнула головою; її куці косички кумедно завібрували.
— Фу доглядає за святилищем, — баронеса кивнула на пагоду, що наче виростала з ребратого скельного відгалуження.
— А… вона там?
— Там.
— Будуть якісь настанови?
— Жодних. Ми проведемо вас до святилища, і ви спробуєте з нею поспілкуватися. Щоправда, — щось подібне на посмішку скривило губи Ґвен Вей, — ми не можемо гарантувати, що вона щось вам скаже.
— Я все ж таки спробую.
— Звісно. Якщо ви вже витратили стільки грошей і часу, щоб дістатися з Аврелії до Шаньдуну…
— Справа не в грошах.
— Вам хоч пенсію залишили?
— Так. Плюс офіцерський соцпакет.
— Значить, імператор не у всьому підкоряється імператриці.
— Сайкс ще не імператриця.