— Шлюбна церемонія призначена на жовтень.
— Вас запросили?
— Запросять, куди подінуться. Я все ж таки дружина прем’єр-міністра Самоврядної колонії Аврелія…
— …і баронеса Великосіртська…
— …і дійсна радниця Імператорського Кабінету…
— …і генерал-майор-дослідник Зоряного Флоту…
— …а ще кавалер-дама Ордена Сіорана з Діамантами і Золотими Променями, — розсміялася Ґвен Вей. — Дивіться, Зоране, як ми перелякали маленьку Фу.
Зблідла доглядачка дивилася на баронесу, немов на божество Бісяци, що раптом спорхнуло з перламутрової хмаринки на грішну землю.
— Це лише церемоніальні словосполучення. Щось на кшталт святкових прикрас, заспокойся, — Вей взяла вузьку долоню Фу у свою руку, жінки переплели пальці.
«Певно, місцевий ритуал», — припустив Зоран. Помальована на червоне пагода притягувала його погляд. Жінки перезирнулися і, не розчепивши рук, рушили до святилища. Зоран прилаштувався за ними.
Сходинок виявилося сто вісім.
Перед залізними двостулковими дверима вони зупинилися.
— Ніхто не знає, як вона потрапила до Шаньдуну. Одного серпневого ранку її знайшли там, — баронеса вказала на невелику штучну водойму, над якою схилився покручений стовбур верби. — На ній не було одягу і вона мовчала. Якби не ДНК-аналіз, ми б й не дізналися, хто вона така.
— Згідно законів військового часу, вона мала бути страчена.
— Як подивитись.
— На Сельві вона перейшла на бік ворога, — Зоран доторкнувся до металу, почорнілого від часу та нашарувань лаку.
— Ви впевнені, що в її тілі дійсно перебуває особистість Пели Махоніко?
— Пелінії Мах.
— А я не впевнена. І військовий трибунал не впевнений.
Баронеса кивнула Фу. Та приклала руку до сенсорної панелі, наклеєної на древній метал, за дверима клацнуло.
— Можемо заходити, — повідомила Вей. — Не підвищуйте голосу, тут ідеальна акустика.
Зоран обережно розсунув важкі стулки, скинув взуття, зробив крок, зупинився, звикаючи до темряви. Лише два бліді вогники — невже свічки, подумав він — горіли на столі перед стінною фрескою. Високу вигнуту стелю підтримували різьблені крокви. Фарбована дерев’яна драбина виглядала з отвору у підлозі.
— Йдіть до сходів, — порадила Фу. — Вони ведуть до печери.
Зоран ступив на витертий килим, прокрокував до отвору, заглянув до підземного мороку, обернувся до жінок.
Фу жестом показала: спускайся.
Розсохла драбина заспівала під вагою Зоранового тіла. Побачивши підлогу, він зістрибнув, за давньою звичкою притулився до найближчої стіни, оцінив обстановку. Печера виявилася більшою, ніж він очікував. У її дальньому кінці горіло світло.
Зоран рушив туди, рахуючи кроки. На вісімнадцятому побачив аркову нішу, освітлену матовою сферою. Під світильником, на армійському каркасному матраці, підібгавши ноги, сиділа коротко стрижена дівчина і дивилася у розкриту книгу, яка здалася Зоранові дуже давньою. Її сторінки вкривали знаки, що нагадали йому розчавлених тарганів.
— Доброго дня, Пелініє.
Дівчина підняла на нього очі. Темні, наче вода сельвійських болот. Мовчки, не моргаючи, дивилася.
— Кажуть, ти була біля клітки, — почав Зоран. — Можливо, ти бачила Темного бога. А ще кажуть, тобі дарували дар яснобачення. Я хотів спитати тебе про Наталію Лао, клонку з Ноли. Вона була моєю дівчиною. Недовго. Вона сповідувала віру в Темного. Була його жрицею, дастуран. Тепер її тримають у в’язниці Джи Тау. Ніхто мені нічого не каже, не пояснює…
Дівчина знову подивилася в книгу, перегорнула сторінку.
— Я про таке запитую… Я розумію, що це якось тупо, — Зоран витягнув шию, щоб роздивитися, що там, у книзі. — Але я не знаю, що мені робити. Все втратило сенс, абсолютно все. Я ходив на сеанси гіпнотерапії… Все одно я не можу… Якась магія, чи що.
Дівчина закрила книгу.
— Я не хочу проходити зондування… — Зоран перевів подих і відчув квітковий запах; подивився навколо, але не побачив квітів. — Порадь, якщо можеш, що мені робити. Чи є надія, що Наталія… Що ми з нею колись будемо разом?
— Будете, — сказала дівчина. — Лети на Фаренго.
— На Фаренго? — перепитав Зоран. — А чому… Ну, звісно… А коли її відпустять?
Але замість відповіді дівчина лягла на матрац, відвернулася до стіни і скрутилася калачиком. Зоран побачив її голі ноги і подумав, що пророчиці не завадило б помитися.
— Дякую… Дуже дякую, — промимрив він і рушив з печери.
Лише глянувши на нього, Вей усе зрозуміла.
— Вам щастить, Зоране, вона рідко спілкується. Порадила щось конкретне?