А ще десь там, далеко-далеко за темними вуалями, чатували невидимі чорні діри, справжні володарі зоряного Розплідника. Вони чекали на змужніння молодих зірок, як хижаки чекають на підростаючу здобич. Пройде кілька мільйонів років, і чорні діри підповзуть до розігрітих світил і смоктатимуть їхній ядерний жар, як павуки-птахолови висмоктують кров з упійманих папуг та колібрі.
Зоран наче відчував безмежний голод цих невидимих чорних страховиськ, смертоносний поклик їхньої гравітації. В його уяві виникла картина, бачена в навчальних фільмах: примарний, скручений колосальним тяжінням простір, розірвані радіаційними джетами корони блідого світла і сліпучо-білі спалахи над безнадійним мороком.
Командор витріпав з уяви могильне видіння, віддав кермування позитроніці й спробував медитувати. Він сконцентрував погляд на сяйві Матері Зірок. Тому що воно було жовтим, а йому необхідно було зосередитись саме на жовтому.
На ядучо-жовтому й майже безформенному.
На ядучо-жовтому і невпинно рухливому, наче драглі.
На ядучо-жовтому з трьома товстезними променями-відростками, всіяними велетенськими бородавками.
Решта кольорів мала поки що зачекати.
11
Мертве місто Саїд у Гірчичній пустелі,
планета Тіронія (3КВ22:4),
система зірки Хаябуси (HD10647).
7 юла 417 року Ери Відновлення.
Спритний десантний модуль пірнув до іржавих руїн купола. Піднімаючи хмари куряви, він облетів подібні до велетенських сот залишки міжрівневих перекриттів і зависнув на висоті людського зросту між двома нагромадженнями уламків.
Першим з модуля вистрибнув Нейд. Він пробіг до найближчої опорної ферми, роззирнувся навколо, умовним сигналом повідомив про відсутність небезпеки. Берта і Цао також залишили апарат і розчинились в навколишньому хаосі. Скафандри-хамелеони робили їх практично невидимими як в оптичному, так і в інфрачервоному діапазонах.
Модуль також увімкнув маскування і візуально злився з руїною. Три привиди швидко побігли на захід від купола, до пасма пласковерхих горбів. Кожний рухався окремим маршрутом, але мети вони досягли одночасно. В одному з горбів виявився отвір, що вищирився іклами зігнутого металу.
Цао заглянув до отвору. Там зависла темрява. Детектори руху і біологічної активності не зафіксували жодної небезпеки.
Тут починалися тунелі, що вели до порталу. За даними навігатора, щоби досягнути печери з його залишками, треба було подолати три кілометри старих виробіток. Найближчі двісті метрів здавались безпечними, але ГРЛ знаходив тріщини у базальтовому склепінні і локальні зміщення скельних мас. Будь-якої миті підземний лабіринт міг перетворитися на пастку.
Цао від’єднав від свого наплічника та активував «павука»-розвідника. На відміну від бойових кіборгів, цей робот був розміром із десертну тарілку. Мініатюрність не заважала йому оперувати двома десятками приладів, здатних не лише моніторити обстановку в тунелі, але й бачити крізь скельну товщу.
«Павук» швидко розправив лапи, підтвердив встановлення двостороннього зв’язку, безшумно побіг тунелем. «Горобці» витримали тридцятисекундну паузу й рушили за розвідником.
Прямий шлях до порталу виявився заваленим. Бійцям Берти довелось заглибитись нижче рівня порталу майже на триста метрів і вузьким технічним лазом діставатися до шахтарської магістралі, що проходила крізь скельний масив і за вісім кілометрів впиралась у печеру. Заповнена сміттям, покрученими рейками та уламками вентиляційних труб, магістраль здавалась дистанцією перешкод, навмисно збудованою для тренувань спецпризначенців.
Кілька разів «горобці» зупинялися, вивчаючи небезпечні ділянки та фіксуючи людські сліди на запорошеному базальті. «Павук» визначив, що найсвіжішим з них не менше трьох діб. Ті, хто відвідував портал, не маскувалися. Вони навіть залишили обгортку від галети, на якій «павук» знайшов ДНК. Аналіз показав, що галету спожив робочий клон старої серії, всі екземпляри котрої мали демонтувати ще років двадцять тому.