— Сір, повідомлення від комфлоту-чотири. Флотські збили біля Чорної гори безпілотний апарат. Вважають, що розвідувальний.
— На тому безпілотнику нікого не було? Точно?
— Гарантовано, сір. Той апарат був розміром з кажана. На ньому хіба що тарган міг летіти… О, сір, ви мали рацію. У вентиляційних тунелях виявлена активність. Клони розповзаються від старих виробіток біля Гродії-другої і… так, від Чорної гори також. Там їхні арсенали.
— Запитайте в командуючого, чи зможуть його техніки залити до виробіток бойовий токсин.
Пауза.
Відтак до комунікатора промкнувся незнайомий голос:
— Вітаю, генерале! Це міністр безпеки колонії Міртич.
— Добридень, міністре!
— Рене, ви мене не пам’ятаєте? Ми ж з вами земляки, і я…
— Зараз не до земляцтв, міністре. Ситуація критична.
— Маєте рацію, генерале, маєте рацію. Уряд вважає, що ви не приділяєте належної уваги координації ваших операцій з керівниками колонії. За нашими даними, саме дії ваших людей спровокували теперішню кризу. Я б хотів знати…
Марков відключив лінію міністра, перемкнувся на Крайбла.
— Ще раз таке втнеш, віддам під трибунал, — гаркнув він на оперативника.
— Вибачте, сір. Але ж він міністр і сенатор…
— Дрібний шнирь з банди Камова. Плани мої йому потрібні, аякже… Якщо так свербить, можеш сам вести з ними бесіди, але в мене немає часу. Жодної хвилини. Так що там з бойовим токсином?
— Комфлоту-чотири каже, сір, що вся відповідальність за наслідки ляже на вас. Він хоче офіційного наказу.
— Саме так, Крайбле. Все ляже на мене. Все до останнього здохлого клона. Нехай заливають токсин. Це мій офіційний наказ.
— Я зрозумів вас, сір.
Марков залишив крісло й ввімкнув екрани зовнішнього огляду. Жовте світло пустелі увірвалось до штабу, шафранові смуги впали на вигини центральної консолі, на спини, лапи та паралізатори «павуків»-кіборгів, що застигли біля входу до приміщення. До Ліфанії наближалась тіронійська ніч. Мине менше стандартної години, і темрява хижо стрибне на куполи агломерації, окутає їх стомлений метал чорною мантією. Тут, на Тіронії, все різке і безкомпромісне, навіть сутінки, вкотре визнав Марков. Ця планета визнає тільки силу, ще раз силу й лише силу.
— Сір! — проснувся комунікатор.
— Слухаю, Крайбле.
— За сорок стандартних хвилин служба Головного техніка флоту почне подавати бойовий токсин до тунелів. Вони визначили одинадцять вентиляційних колодязів для емісії, з них два — зовсім поряд з Чорною горою. Будемо попереджати клонів у рудниках?
— Ні.
— Сір, серед клонів є наші агенти та агенти Джи Тау.
— Співчуваю.
— Але ж ми навіть не знаємо, де насправді той Ленго. А якщо його немає в Чорній горі.
— Отож-бо, Крайбле. Ми ні хріна не знаємо. Ні хріна… — Марков дивився на диск Хаябуси кольору лайма, що завис над західним обрієм. — А що, до речі, поробляють монарші «горобці»?
— Щойно прийшла інфа, сір: зник зв’язок із десантним модулем. Самі «горобці» також не відповідають.
— Зник зв’язок?
— Флотські також дивуються, сір. Зв’язку немає вже сто стандартних хвилин. Там якийсь землетрус стався, чи щось подібне. Може, їх засипало у тунелях? Флот відправляє туди рятувальну групу… І ще, сір: Камов щойно відправив імператору офіційну ноту від уряду і сенату Тіронії. Звинувачує нашу команду у провокуванні клонських заворушень і вимагає зняти з вас повноваження надзвичайного імперського комісара.
— Вимагає?
— Зовсім страх загубив, сір.
— Навпаки. Вони всі набрались страхів. Бояться клонів. Бояться відповідальності. Мене також бояться.
Перед тим як зайти за обрій, сонце Тіронії стало інтенсивно зеленим, кольору земної трави. Ще хвилина-друга, передбачив Марков, і Шарлотта домішає своє попелясте світло до цих смарагдових присмерків.
— Невже він нас дурить? — запитав він у зеленого сонця. — Невже це кляте божество ховається у пустелях?
— Така ймовірність існує, сір, — замість Хаябуси відповів низький жіночий голос. — Всі ці клонські революції можуть виявитись лише ширмою, відволікаючим шумом.
Гая стояла за його спиною.
Він не чув, як вона повернулась до штабу.
Покриття її тактичного обладунку підлаштувалося під зелене світло, від чого оперативниця здавалась ельфійкою з пригодницької симуляшки. Виглядала Гая стомленою, під очима накреслились темні півкола.
Вже другу або й третю добу без сну, припустив генерал.
— Поклич Орбаля і Родера, — наказав він Гаї. — Вони десь тут. А потім поспи зо три-чотири години. Думаю, після півночі стане гарячіше.