Вукі Корпача підняли по тривозі і відправили до центрального карантинного блоку. Цю триповерхову споруду на підземних рівнях захищали бойові «павуки», якими керували суворі жінки-оператори з шевронами резервного корпусу поліції. Кинувши оком на Вукі, вони перезирнулись і відправили його на верхній поверх.
Аби не плутався під ногами, зрозумів той.
З кризовим комплектом у наплічнику та важкою кінетичною гвинтівкою, довгий ствол якої постійно зачіпався за стіни і меблі, Корпач дочалапав до надземного рівня і вибрав для себе позицію на півкруглому виступі будівлі. Тутешні вікна дивились на пагорби за територією космопорту. Одноманітна пустеля сягала обрію. Вітер гнав нею змійки світлого пилу. Сітчаста огорожа, що позначала периметр космічної гавані, провисла і розірвалася в кількох місцях. Трохи ближче до карантинного блоку протягнули ще одну сітку, але й та не виглядала на серйозну перешкоду для орди бунтівних клонів.
Тактична безглуздість позиції Корпача особливо не хвилювала. Він підозрював, що навіть з кинетичною рушницею не надто посилює захист космопорту. До цього він стріляв лише на навчаннях з цивільної оборони й жодного разу не влучив у мішень. З іншого боку, міркував він, навряд чи клони ризикнуть атакувати космопорт поверхнею планети, з якої їх легко буде знести ударами променевої та плазмової зброї.
— Привіт, великий воїне, — почув він з-за спини і обернувся.
Одягнена у військове смаглява дівчина весело дивилась на Вукі. Тому здалось, що він бачив її серед стюартів пасажирського терміналу. В неї був приємний, ледь хриплуватий, голос.
— Тобі дали цей сектор обстрілу? — дівчина кивнула на пустельний пейзаж за вікном.
— Сам вибрав.
— Стрілятимеш крізь скло?
— А як інакше?
— Ніяк, — погодилась дівчина. — Мене зовуть Ваймою.
— А я Вукі.
— Якщо прострелити скло, то повітря…
— В мене є маска і ось… — він показав собі за плечі. — Компресійний капюшон.
— Краще мати скафандр.
— Але в ньому не так зручно стріляти.
— Я стріляла. Нічого страшного, Вукі, — Вайма змовницьки підморгнула Корпачеві. — Як набридне дивитись на цю красу, — вона кивнула на пустелю, — заходь на дах, ми там у метеорологічній вежі. Ми прикольні, у нас класна дурь.
— І багато вас там?
— Ціле відділення. Ми з резервного корпусу. Прийдеш?
— Напевне, — стенув плечима Корпач. — Якщо клони сюди не полізуть.
— Не полізуть. Їх всіх спалять в тунелях.
— Тоді прийду. А дурь справді класна?
— Тобі сподобається.
— Сподіваюсь.
— Па-па, Вукі, не сумуй, — Вайма заклично посміхнулась і зникла за мембраною фільтраційної зали.
Корпач повернувся до споглядання пустелі й одразу помітив, що пейзаж змінився. На обрії виникла темно-сіра, з білими баранцями на вершечку, смуга.
«Невже пиловий шторм? — примружився на неї Корпач. — От лише цього нам бракувало…»
Він поклав наплічник на підлогу, зручно влаштувався на ньому і став спостерігати, як смуга на обрії набуває обрисів велетенської хвилі.
Шторм обіцяв бути небуденним.
Може, й дійсно, кинути цю дурну позицію і покурити дурі з тією смаглявкою. Класної дурі, від якої усі небуденні шторми стають буденними збуреннями повітря, а все буденне — навпаки,
стає теплішим від швидкої теплості,
стає повільною блискавкою, що повзає під шкірою,
лоскоче ребра і змушує пальці світитись.
Дивлячись, як клубочиться піднятий вітром пил, він впав у легке заціпеніння, з якого його вивела Сутність. Корпач не пам’ятав, щоби мешканка його підсвідомості колись була у такій паніці.
«Тікай, тікай, тікай», — пульсувало в його голові.
«Що сталося?»
Сутність відповіла спалахом темряви, від якого всім Корпачевим тілом розбіглись тривожні мурашки. Він підвівся, і ноги самі понесли його до фільтраційної зали й далі-далі-далі — коридорами і переходами. Він сходами спустився на другий поверх і побіг до вантажних ліфтів. Фільтраційні мембрани з жаб’ячим кумканням лопались на його шляху. Й раптом Корпач зупинився. Охоплений панікою, він забув про рушницю.
«За нею треба вернутись», — сказав голос у його голові.
Так, погодився Корпач. За втрату рушниці можуть суворо покарати.
«Ні, ні, ні», — запульсувала Сутність.
Але ноги вже несли його назад.
Корпач ніколи не відчував нічого подібного. Наче дві могутні волі боролись в ньому, перекресливши його власну. Він намагався зупинитись, але тіло лише вібрувало у блискавичних судомах та вкривалось рясним потом. Одна чужа воля тягнула його до вікна на третьому поверсі, інша намагалась чинити опір, але марно.