Перед Зораном розгорнулась неозора мережа порталів, в центрі якої пульсувало щось подібне на червону зірочку — Зоряний Ковчег, спадок мудрої і шляхетної раси, яка порозумілася з фундаментальними силами всесвіту.
Великі міжгалактичні портали закриті, повідомив командорові Жовтий голос, і доступу до них не буде, аж поки Зоряний Ковчег не перейде під опіку древніх рас. Знайдіть його і живіть у мирі.
«Де ж ми його знайдемо?» — наважився запитати командор.
Втім, судячи з усього, видіння не передбачало таких запитань, тому що воно у відповідь просто зникло, залишивши першого офіцера борту сам на сам з безмежжям космосу.
Він ще не відійшов від почутого і побаченого, як запрацював комунікатор.
— Що там у вас, командоре? — вимогливі інтонації Преподобної Тарасваті увірвалися до голови Зорана, яка все ще пульсувала у ритмі Жовтого голосу.
— Наближаюсь до пилової хмари.
— Ви відслідкували трансформацію підозрілих об’єктів?
— Ні, Преподобна, не мав змоги.
— Вони самознищились, як тільки зонд наблизився до одного з них на відстань трьохсот кілометрів..
— …?
— Яскраво спалахнули і щезли.
— Обидва?
— Так, — підтвердила Тарасваті. — Обидва повністю анігілювали. Прилади лінкора це підтверджують. Ви мали рацію, командоре, за нами стежать.
За кілька годин вони з Преподобною усамітнились в одній з «червоних зон» лінкора. Зоран якомога детальніше розповів Знаючій про своє видіння.
— Наскільки мені відомо, Знищувачі шляхів ніколи не являлися людям, — після довгого мовчання зауважила Тарасваті. — Ані в опорній реальності, ані в видіннях. У тих магонійських хроніках, які розшифрували наші криптографи, про такі контакти також не згадується. Ніде також немає свідчень про жовтий колір, як ознаку Знищувачів. Якщо те, що ви бачили, є посланням від них, то, виходить, ми маємо справу з безпрецедентним випадком. Моєї компетенції недостатньо для прийняття рішень у такій ситуації.
— Ви можете зв’язатись з Радою Двадцяти Трьох.
— Безумовно, я це зроблю. Проте навіть Рада… — Преподобна на мить замовкла, наче вагаючись. — Навіть наші Святі Матері будуть радитись з провидицями і зі Знаючими Ґ’орми…
— Це займе чимало часу, — кивнув Зоран.
— Так, якщо врахувати, що спілкування йтиме через Білі Камені.
— Корабель не зможе довго знаходитись на цій позиції. Житлові палуби та супремус надійно екрановані, але позитроніка технічних блоків і моторної групи вже відчуває дію опромінювання. Воно тут жорсткіше, ніж біля Пратари.
— Ще два тижні позитроніка витримає?
Командор на кілька хвилин вимкнув бар’єри «червоної зони», щоби зв’язатись з супремусом.
— Ймовірність відмови однієї або кількох базових систем корабля через триста стандартних годин складає сорок три відсотки, — повідомив він після консультацій з позитронним мозком. — Як командир корабля, я не можу йти на такий ризик. Ми маємо не більше ста годин.
— А якщо підійти ближче до Пратари?
— Нас попередили.
— Це можуть бути витівки ворога. Ви ж не можете дати гарантію, що до вас промовляли саме Знищувачі порталів, а не союзники Темного.
— Не можу, Преподобна, ви праві. Але як перший офіцер «Айн-Софу», офіційно вам повідомляю: через сто стандартних годин я віддам наказ залишити сектор Пратари.
— І де ми зможемо сховатись від радіації?
— Місцева зона інтенсивного випромінювання доволі велика. Ми не вийдемо з неї на іонних двигунах. Доведеться стрибати крізь лімес. Найближча з комфортних локацій, досяжних через цю сингулярність, знаходиться в районі зоряного скупчення Омфалія. Це вісімнадцять парсеків звідси.
— Фактично, наш відступ означатиме припинення місії.
— Все одно я б не став чекати на ґ’ормітський корабель в зоні інтенсивної радіації. Думаю, все ж таки, що про припинення місії не йдеться. Скажімо так: з’явились непередбачувані обставини, і ми відходимо на запасну позицію. Якщо нам накажуть повернутись і йти до Пратари за будь-яких обставин, я виконаю наказ.