«Далеко від зони розселення твоєї раси. Тисячі парсеків. Сюди ваші кораблі не долітають».
Кілька хвилин Пела намагається усвідомити все те, що витікає з щойно отриманої інформації. Й ті витоки для неї невтішні, зовсім невтішні. Вона майже тілесно відчуває свою безмежну відірваність від всього, що звикла вважати своїм домом. Нехай не дуже затишним й не завжди привітним до неї, але все ж таки домом. Відчуття це подібне до крижаної хвилі, що вихлюпнулась звідкись зсередини, з найглибшої, найпотаємнішої внутрішньої темряви, звідти, де ховаються первинні, древні і сильні страхи.
Від навали крижаного жаху перед очима Пели виникає щось на кшталт пульсуючої чорної діри. Вона забуває про спрагу і голод. Дівчину лякає, що вона за мить втратить свідомість; зомліє просто на очах магонійки. Вона мобілізує останні резерви волі й примушує себе не думати про страхітливу безодню, що нагло відділила (й, радше за все, назавжди) Пелінію Мах від земної цивілізації.
Від усього людського роду, від усіх, кого вона знала і хто знав її.
Як тільки чорна діра припиняє свою млосну пульсацію, Пела видушує з пересохлого горла запитання:
«Хто такі Захисники?»
«Ті, кого поставили на сторожі нашої Галактики», — Пелі здається, що в очах магонійки з’являється щось подібне на співчуття.
«Хто поставив?»
«Я не володію цією інформацією. Але я знаю, від кого вони захищають цей рівень реальності».
«Й від кого ж?»
«Ми називаємо його Воглоком. Це істота, яка в давні часи оволоділа технологіями лінійного безсмертя та практикувала безмежний контроль над мислячими істотами. Її древнє втілення вдалось знищити спільними зусиллями цивілізацій, але слуги Воглока знов і знов намагаються відродити свого володаря у нових фізичних формах».
«А я тут до чого?»
«Ти навіщось потрібна Воглокові».
«…?»
«Можливо йому потрібне лише твоє тіло, а може, й ще щось. Інакше б його слуги не втрачали ресурси, щоб евакуювати тебе з небезпечної планети».
«Ясмін була служницею Воглока?»
«Я не знаю, про кого ти говориш».
«Я й сама точно не знаю, про кого говорю, — визнає Пела. — Але, попри все, вона врятувала мене і вона любила мене… можливо», — чорна діра перед її очима знов починає пульсувати, а ноги стають м’якими, немов з них повиймали кістки і м’язи, залишивши лише вібруюче желе.
«Воглоку служать не лише свідомі носії зла, але й ті, хто щиро вважає його спасителем, визволителем від тиранії, богом вогню і богом світла… Але я бачу, що твій організм на межі виснаження, тобі негайно потрібно до медичного модуля».
«Ще хвилинку, перепрошую… — Пела вирішує, що, перш ніж зомліє, має з’ясувати одну важливу, дуже-дуже важливу обставину. — От ви кажете, що в мене тут немає ворогів. Дякую вам, звісно… Але ж на Сельві мене підтримували посланці того… Воглока. І як ви можете знати, що я не…»
«Ми вивчаємо тебе, і поки що не бачимо в тобі свідомого носія зла. А лише таких ми рахуємо ворогами».
«Отакої… І коли ж це ви встигли побачити…» — мимрить Пела, вже відчуваючи, як непереборна порожнеча набігає на її розум. Чорна діра налізає на весь всесвіт і пульсує, пульсує. Минає мить, і свідомість дівчини опиняється під її звільняючим покровом, а тіло сповзає на розліновану світловими лініями підлогу.
2
Катакомби в районі Гордія-Саміхара,
планета Тіронія (3КВ22:4),
система зірки Хаябуси (HD10647).
8 юла 417 року Ери Відновлення.
Ще в ті часи, коли він був курсантом поліцейської академії, Марков розробив власну концепцію зла. Все почалось з того, що наставник його курсу не вважав зло чимось, що наділене власною волею та суверенним місцем у Всесвіті. Він не втомлювався повторювати, що зло є простою відсутністю добрих намірів та прагнень дотримуватись громадського порядку.
— Зло не має повноти суб’єктності, — раз у раз, наче мантру, промовляв той формулу, вичитану в древнього теоретика права, відтак додавав: — А тому, курсанти, я категорично не рекомендую вам наділяти злочинців рисами носіїв темної сили. Вони темні рівно настільки ж, наскільки є недостатньо освіченими, соціально дикими та збоченими.
Але вже перші розслідування, до яких залучили уорент-офіцера Маркова, породили в нього сумніви щодо глибини наставницької мудрості. Тоді він проходив дворічне стажування у Ліфанії-четвертій, де мешкала кримінальна аристократія Тіронії. Тамтешні злочинці не виглядали ані дикими, ані неосвіченими. Вони не сповідували варварських релігій, колекціонували паперові книги та мистецькі твори, а деякі з них відвідували салони модних інтелектуалів. Марков помітив, що майже всі вони, в тій чи іншій формі, хворобливо тяжіли до естетики смерті і руйнування. Одного разу він очолив засаду в апартаментах наркоторговця, котрий обладнав на одному з підземних рівнів свого житла цілий музей з найточнішими копіями древніх знарядь для тортур. Стажери переповідали одне одному жахливі історії про тих клонів і природнонароджених, котрим випало стати його жертвами.