Коли наркоторговець опинився у слідчому ізоляторі, Марков сам напросився асистувати на допитах і врешті-решт впевнився: те, що змушувало колекціонера проводити ночі у підземній катівні, не влізало в ознаки психічної патології, тим більше, у рамки відсутності добрих намірів. Й чим далі Марков пізнавав світ проявів зла, тим більше він переконувався, що за всіма цими проявами — де виразніше, а де майже не відчутно — ховалося щось наділене власною волею та розумінням кінцевої мети, щось спрямоване на спрощення і нищення за своєю віковічною природою.
Полювання на Темного Марков уявляв кульмінацією не лише своєї поліцейської кар’єри, але й, у широкому розумінні, всієї історії правоохоронних органів. Він вважав, що йому пощастило. Всі його колеги від найдавніших часів і до вчора мали справу лише з агентами, тінями та непевними відзвуками того, кому (або чому) протистояв генерал-лейтенант імперської поліції Рене Марков. Саме йому випав двобій з джерелом всесвітнього зла. З виплодком хаосу, котрого перемогли поліцейські божества минулого і який знов намагається влізти до чотиривимірної реальності.
У такій ситуації можливо все.
Тому він не здивувався, знайшовши себе у непроглядній темряві, наповненій прогірклим повітрям, що дерло горло і залишало в легенях пустку дихальної марноти. Його руки були вільними, але ноги — до самих колін — опинились залитими якоюсь пухирчастою масою, твердою та на диво важкою.
Спецпідрозділи іноді використовували розпилювачі пінобетону, що миттєво твердів при контакті з людським тілом. Генерал вирішив, що його ноги знерухомили чимось подібнім.
Отже, він у полоні.
Десь в глибинних клонських норах.
Й, не виключено, під телепатичним контролем Темного.
«Це твої штучки, Ленго?» — запитав він подумки; втім жодна вуаль чужої присутності не торкнулась його розуму. Він чекав, напружував чуття і дивувався порожнечі.
Врешті-решт Марков закашлявся.
На кашель темрява несподівано відізвалася вкрадливим шарудінням. Джерело звуку, визначив генерал, знаходилось за вісім-десять метрів від нього.
— Хто там? — запитав він.
У відповідь знов зашаруділо.
«Щури?»
Рука Маркова майже самовільно намацала щось, схоже на уламок базальту. Він лише мить вагався — а раптом вцілить у людину? — і кинув важкий предмет туди, звідки чув шарудіння.
— Припиніть, — почув у відповідь злісне шепотіння. — Вони почують і прийдуть.
— Хто прийде? — Марков також перейшов на шепіт.
— Клони.
— Родере, це ти?
— Так, генерале, — слідопит знову чимось зашарудів, відтак запевнив:
— Я зараз спробую до вас підповзти.
— Ноги?
— Вони їх… забетонували.
— Мої також.
— Я зараз, генерале.
Було чути, як Родер повзе, тягнучи за собою бетонну масу, що бридко скреготала підлогою. Він зупинявся, тихо лаявся і, врешті-решт, опинився поряд із Марковим. Генерал відчув на щоці уривчасте дихання.
— Де ми? — він відвернувся, щоб уникнути неприємного запаху, що йшов з Родерового рота. Слідопит дарма ігнорував ініціативу Тіронійської медичної корпорації, котра безкоштовно забезпечувала правоохоронців імплантованими освіжувачами дихання.
— Під землею. Точніше важко сказати.
— Що з Крайблами?
— Гая мертва, про Ліко нічого не знаю.
— Ти його бачив?
— Ні, генерале, лише чув.
— Голос?
— Він заліз мені у голову, — Родер на мить замовк, відтак прошепотів:
— Генерале, мушу визнати, що допустився помилки.
— Якої? — Марков напружився.
— Я не сказав вам про дещо важливе. А він витягнув це з моєї голови. Але, можливо, це нас врятувало.
— Важливе?
— Ви наказали нам шукати червоний камінчик.
— Так.
— В моїй родині багато років зберігався такий камінчик. Думаю, що саме той, який ви шукаєте.