— Де він?
— Я продав його. Це було давно.
— Детальніше.
— Так сталося, що років сто п’ятдесят тому, у Гірчичній пустелі впав корабель. Цілий міжзоряний лайнер з купою пасажирів. Уламки розкидало на сотні кілометрів. Мій батько зі старшим братом їздили пустелею, час від часу знаходили там цінні речі. Дещо продавали на чорному ринку, дещо залишали собі. Одного разу вони знайшли металевий футляр з червоним камінчиком. Я тоді був малим, мав його за іграшку. Тішився тим, що камінь ставав то важчим, то легшим, що у ньому ворушилися тіні. Потім я майже забув про нього. Він валявся в моєму транспортері років п’ятнадцять, а може, й більше. Я лише кілька разів виймав його з футляру. Лише тоді, коли був під кайфом… Потім настали скрутні часи, всі сувеніри пішли на продаж. Я оцінив камінь у шість тисяч фунтів.
— Не слабо.
— Так, забагато. Насправді я не хотів продавати іграшку. Камінь був чимось на штиб сімейної реліквії, пам’яттю про батька, про веселі роки у Гірчичній пустелі. Мені й тепер його бракує. Але знайшлася людина, яка заплатила за нього шість косих. Я не…
— Хто?
— Він назвав фальшиве ім’я, але я потім з’ясував, хто він. Я вже тоді співпрацював з Орбалем, той допоміг. Ім’я покупця — Бел Сехмет. Він мав ліцензію представника антикварної фірми. Справжню ліцензію. Але в Гродії знався з різною потолоччю. З кидалами Мокрого купола. Ви маєте пам’ятати ту банду.
Марков ледь себе стримував. Якби Родер не приховав найважливішої інформації, все пішло б інакше. Генералові не потрібно було порпатись у пам’яті, щоб згадати, ким був Бел Сехмет. Пройшли роки, проте якби тепер випала необхідність скласти повний перелік центрових Мокрого купола, йому б не знадобилась поліцейська база даних. Марков пам’ятав їх усіх: лідерів контрабандистів, тіньових власників казино, касирів синдикату найманців.
І не останнього серед цього бестіарію — чоловічка з оливковою шкірою і швидкими темними очима, що називав себе Белом Сехметом, хоча при народженні чоловічкові дали інше ім’я. Довге і чуже Тіронії ім’я його земних пращурів, що в незапам’ятні часи, під пустельним сонцем, пасли кумедних горбатих тварин, назва яких не входила до переліку знань, необхідних служителям правопорядку.
Мокрий купол.
Старий житловий комплекс. Пропахлий пліснявою, харчовими водоростями та горілою пластмасою купол гріхів. Поселення в центрі промислової зони, офіційну назву якого використовували хіба що в урядових документах.
Отже, вони йшли невірним слідом.
— І коли ти продав камінь?
— Шість років тому.
— А чому розповів тепер?
— У вантажному блоці… — тепер Родер шепотів Маркову просто у вухо, зволожуючи вушну раковину бризками слини. — Плаганом зачепило плече… Спина обпечена… Наніти блокують зараження. Поки що блокують, але… Я знаю, що зробив помилку. Я хочу її виправити. Краще пізно, аніж ніколи.
— Боюся, що пізно.
— Клони про нас забули.
— Це мене й непокоїть, — Марков відсунувся від слідопита, підвівся на ліктях й сів, напружено вдивляючись у темряву. — А найбільше мене непокоїть той факт, що він залишив тебе жити.
— Я не зрадник. Він риється у мозках без нашої згоди. Я готовий відповідати перед трибуналом…
— Розберемося, — пообіцяв Марков. — Де тому Белові видали ліцензію?
— У представництві антикварної фірми «Брати Гревс».
— Уперше про таку чую.
— Це відома фірма, я з’ясував. Їхній базовий офіс на Альфі. Вони наймають шукачів…
Розповідь Родера перервав різкий свист. Щось гуркнуло, наче відвалилась важка брила, блиснуло синє світло, а за мить Маркова засліпив промінь прожектора. Він прикрив очі долонею.
— Ось де вони, — почув він знайомий голос. — Третій, передайте першому: я їх знайшов, сьомий рівень, локація двадцять три десять; повторюю: сім, двадцять три, десять… Радий бачити вас живим, генерале.
— І я буду радий вас бачити, капітане Алефе. Звісно, коли вимкнете прожектор.
Підземелля під Мокрим куполом, 404 рік.
Інформатори з клонів ніякі. Ось і ця опецькувата брила з кісток і м’язів пітніє, кахикає, тяжко виштовхує з себе слова. Навіть не слова, а калатанку з ліфанійського арго та говірки клонів з південних виробіток. Навіть корінний мешканець столичної агломерації не розбере й третини з цього бурмотіння — бу-гу-му-гу…
Марков вимикає спочатку детектор брехні, потім засоби офіційного відеозапису. Клон замовкає, з-під порослого сивим волоссям надбрівного валика підозріло дивиться на куратора.