— Не все розумію. Далеко не все… Я от ніяк не зрозумію… Вибачте, Преподобна, за солдатську безпосередність: ви, піфійки, все ж таки на нашому боці? На боці людства чи ви за Ґ’орму?
— Ми на боці… — знову хвилинна пауза, потім розмірені слова, мовлені тихим твердим голосом: — Ми на боці життя. Ми, командоре, бережемо життя в Галактиці. Всі форми життя. Усяке життя, котре не спотворене навмисним втручанням, не заважає жити іншим, не обмежує суверенну свободу розумних рас.
— Ви, як я зрозумів, щойно отримали свіжу інформацію? — Зорана зацікавила пауза. А проповідей він за своє життя наслухався. Предвічний Велудуман тому свідок.
— Можливо.
— Це якимось чином стосується ящерів-пасажирів?
— Прошу вибачення, командоре. Я зв’яжуся з вами за годину.
Тихий мелодійний сигнал. Наче обірване далеке сопрано. Тарасваті вимкнула комунікатор.
«І хто ж, питаємо, командир на цьому грьобаному кориті?» — вкотре задав собі сакраментальне питання Зоран.
Він раптом зрозумів, що не здивувався б, якби Тарасваті сказала, що вже давно знає про нову місію «Айн-Софу». Командору зробилося самотньо й незатишно серед претензійних інтер’єрів Першого посту. Цей настрій в останні дні навідував його все частіше. Він викликав Вольска.
Коли той перетнув мембрану рубки, голографічна панель знову була увімкненою. Але в її тривимірних надрах вже не жовтів диск Фаренго. Там, немов здоровенний апельсин, сяяла Мати Зірок.
— Капітан-командоре, за вашим наказом лейтенант-дослідник Вольск… — почав ксенобіолог.
— Довільно, — Зоран кивнув у бік панелі. — Познайомся, Алексе. Наша нова ціль.
— Це ж не Ахернар.
— Ні, лейтенанте, не Ахернар. Це Пратара. Чув про таку?
— Авжеж, — Вольск обійшов навколо панелі, немов намагаючись оглянути «апельсин» з усіх боків. — Найстарша зірка нашої зони. Й, здається, найшвидша.
— Отож-бо. Гіпершвидка зірочка. Рідкісний галактичний антикваріат, — перший офіцер «Айн-Софу» вказав на крісло, котре щойно вилізло з підлоги і розкрилось, наче хижа квітка в очікуванні легковажної комахи. — Сідай, Алексе.
— І що ми там загубили?
— Там вморожено в кригу один із тих легендарних порталів, що ними Повзучі мандрували Галактикою. Є припущення, що ті слимачки, котрих Повзучі припахали створювати червоточини, не здохли, а лише похропують у кризі. Ящери сподіваються їх розбудити.
— Круто.
— Ще б пак! — командор розкоркував пляшку з дорогоцінним земним напоєм. — Так круто, що на тверезу голову й не сприймається… Ми тепер, Алексе, у Ґ’орми на побігеньках. Повеземо ящірок до Пратари. Або ж куди вони скажуть.
— Ми військові…
— Так-так. Повчи мене, — примружився Зоран. — Повчи старого пса… Всі мене вчать. Усі такі мудрі. І ти, і наша високородна Вей. А Преподобна яка мудра. Ціла навала мудрості на одного простого і невченого солдата.
— Вибачте.
— Ти певно забув: ми на «ти».
— Вибач.
— Отак краще… Я ж не проти наказів, брате, — Зоран налив і прирівняв кількість напою у склянках. — Офіцер Імперії не може бути проти наказів. Ти ж розумієш… Але ж ми… Ми, військові, тепер зовсім поза грою. Зовсім… Рептилоїди, жриці… Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що імператорові видніше. Так? От, бачиш… А отець-командир тобі скаже, що нами тепер править не брат наш Теслен. Нами править Її Величність Преподобна імператриця Сайкс. Я помиляюсь? Не чую?
— Я не лізу до політики, — звертання «брате» сьогодні не розчулило, а радше насторожило Вольска. З командором щось відбувалось. Щось його гризло зсередини. І природа цієї гризоти непокоїла ксенобіолога.
— Не лізь, не лізь, брате, хто ж проти… Але невдовзі — дуже-дуже скоро — політика сама залізе до тебе. Та що я кажу: вже залізла. Де тепер твоя Шерма?
— Моя?
— Твоя. Ти ж все ще її кохаєш.
— Я б…
— Кохаєш, брате. Я знаю. Сниться вона тобі… — Зоран підніс склянку до рівня очей, примружився на світло, що виблискувало крізь рідину. — Давай вип’ємо за любов. За істинне цілковите земне кохання. Щоб тривало!
— Хай буде так.
— До дна, — не забув нагадати далекий нащадок балканських слов’ян перед тим, як спорожнити склянку.
Вольск вкотре подивувався незвичному відчуттю одночасно пекучого і животворного струму у стравоході. Жодний інший напій не дарував такого поєднання.
«Ефект натурального продукту», — припустив ксенобіолог, відправляючи склянку до утилізатора.
Йому здалось, що погляд Зорана спрямовано повз брата-Стража, повз панель, повз тривимірне зображення Матері Зірок, повз рубку. Повз цілу систему Таліс. Що дивиться капітан-командор у те заповідане й невидиме іншим, де справжні воїни Імперії відчувають твердий ґрунт під ногами.