Небо там було чистим, високим і світло-помаранчевим, а в зеніті сяяло розпатлане червоне сонце. Під його променями, аж до самого горизонту, розкинулись неозорі гірські хребти, чиї гострі вершини здавались зафарбованими свіжою кров’ю. Біля підніжжя гір клубочилася грізна чорнота.
Стежка за аркою перетворилась на щедро освітлені червоним сонцем сходи, що стрімко збігали до чорноти. Трохи нижче від арки, на одній зі сходинок, стояла Ясмін і посміхалася Пелі. Її тіло обтягувало пам’ятне золоте плаття, а розкішне волосся тримала вузька корона, всіяна фіалковим камінням.
«А ти думала, що я померла», — сказала Ясмін.
«Я думала, що і я померла», — посміхнулась Пела у відповідь.
Гун його зна, які дурниці вилазять на язик уві сні.
Пелінія Мах збігла східцями до подруги і занурилась всім обличчям у її воронячу, наповнену мускатними і квітковими ароматами гриву.
«Ти не розслабляйся, руденька, — зашепотіла Ясмін їй на вушко. — На цій Імлі все не так, як тобі здається. Ти їм не вір, вони не втікачі й не вигнанці, вони тюремники».
«Тюремники?»
«Незабаром ти все зрозумієш. Все зміниться, от побачиш. Ти головне не розслаблюйся, все цинкуй і дивись, щоби вони не знайшли в тобі того, що вони називають «злом». А вони шукатимуть, руденька».
«Чого шукатимуть?»
«Іскру».
«Яку іскру?»
«Котрою тебе позначив Батько Знедолених».
Ясмін зникла з її обіймів, залишивши мускатний аромат. Звідкись насунулись зайві марнотні звуки, оточили її та виштовхали за межі сну.
Пела відкрила очі. Рівне жовтувате світло огортало кімнату, де стояло її ліжко. Тихо посвистував синтезатор земного повітря. За вхідною панеллю вона почула кроки (магонійців? роботів?), скрипливі голоси та зовсім вже незвичний гуркіт.
Що вони там роблять?
Раптом панель відсунулась, до кімнати зайшла Лацор. Вона була у комбінезоні для виходів на поверхню; не бачена ще Пелою золота півмаска магонійки масно — і як здалося авреліанці, тривожно — виблискувала у жовтому світлі. Лацореве обличчя, як ніколи до того, здавалося вирізаним з димчастого агату. А ще воно виглядало суворішим і зосередженішим. Й це пасувало магонійці.
«Не спиш?» — виник у Пелінівій голові знайомий голос.
«Вже ні. Щось сталося?»
«Хтось вивів з ладу Доя».
«Навіщо?»
«Його уламки знайшли у генераторній, — Лацор присіла на ліжко, її очі дивилися у темряву за вузьким оглядовим вікном. — Ти розповідала мені, що під час чергування злякалась чогось, про що тебе не попередили».
«Дой сказав, що то був прибиральник».
«Він виглядав так?» — магонійка піднесла до Пеліних очей розкриту долоню, над якою розкрився маленький провал у ніщо. За мить він наповнився сяйвом і перетворився на голографічну призму розміром з кухоль. У ній згустилося тривимірне зображення апарата, формою подібного на здоровенного равлика; з-під його плаского корпусу стирчали жмутки рухливих псевдоніжок та мацачків, а на спині — замість мушлі — колихався бородавчастий мішок.
«Певно до мішку він збирає сміття», — вирішила Пела, — а вголос підтвердила:
«Я бачила у теплиці щось подібне».
«Саме такого робота?»
Дівчина лише на мить завагалася, мружачись на золотий блиск, відтак підтвердила, кивнувши й для певності продублювавши земний жест мислеформою:
«Так».
«І чим він тебе налякав?»
«Я злякалася раніше, коли він біг за мною тунелем».
«Він не вміє бігати, — в глибоких очах магонійки ворухнулась тінь. — Роботи-прибиральники повільні».
«Чисто як равлики», — подумала Пела, згадала, що Лацор бачить її думки і пояснила:
«Є такі створіння, вони повзають деревами і носять на спині закручену у спіраль мушлю».
«Кого ти бачила у тунелі?»
«Там було щось таке… як згущення мороку із щупальцями. Коли я зупинялася і дивилася на нього, воно зливалося зі стінами… Але той робот у теплиці, тобто такий бородавчастий сірий мішок, був досить спритним. Він так чкурнув до чагарів…»
«Напевне ти бачила не робота».
«А кого?»
«Ми з’ясуємо, — запевнила Лацор; її обличчя ще відчутніше потвердішало. — Можеш відпочивати, тебе вже ніхто не потурбує».
«А що там гуркотіло?»
«Техніки пересували обладнання», — пояснила магонійка і вийшла, наостанок обдарувавши Пелу знайомим рухом повік.
Він мав означати, що Лацор задоволена співрозмовницею.
За дві стандартні години, коли місцеве світило наповнило білу імлу світлом, Пела зайшла до кімнати, що правила за вестибюль. Там було незвично людно, на широких диванах уздовж стін розташувалося до півдюжини чоловіків-магонійців. До того дівчина бачила тільки одного з присутніх, на ім’я Тлазо. Лацор казала, що у Фронтирі він займався біохімічними та генетичними дослідженнями. Пела так і не навчилась визначати вік магонійців, Тлазо виглядав як один з наймолодших місцевих мешканців.