«Вас зрадили?»
«Не треба про це, — підійшовши до їхнього столику, втрутився у розмову Тлазо. — Кайлацеві ще не слід формулювати оціночні судження. Запитай в Лацор, вона має досвід і право на транслювання знань».
«Прошу мене вибачити, я не повинна була питати».
«Я також прошу вибачення», — здоровань приклав вказівні пальці до очей. Підвівся і приєднався до своїх однолітків. Тлазо також повернувся на диван.
Не встигла Пела доїсти коржика, як всі магонійці підхопилися і рушили до шлюзу.
«Тюремники», — залишившись на самоті, вона підняла з глибин пам’яті почуте у сні визначення. Згадала вираз здорованевого обличчя, коли той ухилився відповісти на її питання.
Вони не обговорюють свій облом на якомусь Чіазі.
А чого ще вони не обговорюють?
Якщо вони тюремники, то десь тут, на цій довбаній Імлі, має бути тюрма. А якщо є тюрма, значить, в ній когось тримають. Пела не мала сумніву: той, хто послав їй сон з Ясмін, невдовзі розповість їй про тюрму та її в’язнів. Вона також здогадувалась, що багатоокого довбня знищено не випадково.
Що це знак.
Привид Ясмін сказав: «Все зміниться».
Не збрехав.
Пела повернулася до своєї кімнати, зняла фільтр, зручно вмостилася в ліжку і заплющила очі. Вона спробувала детально відновити у пам’яті розмову з Кайлацем. Дівчині здалося, що той прохопився про щось дуже важливе. Про щось таке, чого вона не встигла обміркувати.
Обманута довіра. Що він мав на увазі? Кому вони довірилися? Воглокові? Братові Знедолених, про якого згадував привид? Захисникам? Одне запитання наповзало на друге і чіплялося за третє, четверте, п’яте. Простір невідомого виявився надто просторим, його края губилися у непроглядній темряві. Пела відчула, що пошуки розгадки її стомлюють, що сон знов підкрадається до неї на своїх м’яких осінніх лапках.
На цій планеті сни приносять більше відповідей, ніж те, що прийнято вважати реальністю. Ця думка сподобалась Пелі. Вона повісила її, наче ланцюжок, на одну з лапок і занурилась у теплий смух сновидіння.
Вона знов опинилася під помаранчевим небом в оточенні скульптурно виліплених гір. Червоне сонце наче зачепилося за одну зі шпилястих вершин. Вузька вкрита світлим піском стежка збігала в долину, де клубочилася знайома Пелі імла. Але тепер у неї не було відчуття, що вона безкрайня. Навпаки, шматок хмари, затиснутий між темно-червоними відрогами, відчувався радше маскувальною завісою, за якою причаїлося щось масивне. Щось масивніше за гірські відроги.
Там велика споруда, зрозуміла дівчина.
Відтак пірнула в туман.
7
Плато Поланського,
планета Фаренго (9КВ97:2),
система зірки Таліс.
10 юла 417 року Ери Відновлення.
Овіта знайшла Гумма за південним муром Храму. Вже другий тиждень шахтар намагався облаштувати там щось на штиб теплиці. Він знайшов у підземеллях за Великою галереєю шматки прозорого матеріалу, роздобув інструменти та рідкий ізолят. Тепер він, наспівуючи чи то пісеньку, чи то молитву, монтував укісні панелі.
— І звідки збираєшся брати воду? — спитала Знаюча.
— Вирию колодязь.
— Водоносні горизонти залягають глибоко, — Овіта підчепила грудку землі металевим носком чобота. — А це не вже не ґрунт, а пил. Безплідний, як уся ця Фаренго.
Гумм простежив, як грудка розпадається на порохню, як вітер підхоплює її та відносить до кам’яних надовбнів, лінія котрих тягнулася до західного обрію. Навіть ґ’орміти не могли згадати призначення цих споруд.
— Воно хоче води. Де вода, там і життя, — сказав шахтар. — Треба добути воду. Гумм вміє добувати. Сестра Овіта знає, що він довбав граніт на Кідронії.
— Десь там, — Овіта кивнула на південний захід, — Шерма залишила новенький екскаватор. Пошукай, може, Гумму пощастить.
— Рудокопові екскаватор не потрібний. У нього є руки, кирка і молитва до Велудумана, предвічного і благого Держателя Склепіння.
— Велудуман тобі в поміч, — Овіта рушила до пагорбу, з вершини якого відкривалась панорама плато Поланського.
Мулан дочекалася, поки її постать зникне за гребнем, і вийшла з-за бічного пілону. Навіть дихальна маска не могла приховати її роздратування.
— Мулан не хоче розмовляти з сестрою Овітою? — поцікавився Гумм.
— Чомусь не тягне.