— Гей-нацист став жертвою вбивці-гомофоба? Ми до такого не звикли. — Рат обурено похитав головою. — У мене завжди залишається неприємний післясмак, коли нацисти чи комуністи роблять із себе жертв.
— Цей чоловік нічого з себе не робить, він і є жертва, — роздратовано сказав Ґреф. — Адже його вбили.
— Ти правий. Але оскільки Геббельс зробив того сутенера Весселя героєм...
— Вессель не був сутенером. Це комуністична пропаганда!
— Ну, мучеником він також не був. Я знаю багато схожих випадків.
Рат зрозумів, що час відступити. Він не хотів сперечатися з товаришем про політику, вони зазвичай уникали таких тем. Так само, як і теми про Шарлотту Ріттер. Хоча на даний момент Рат мав багато чого сказати на цю тему.
— То ти маєш на увазі, — сказав він, — що цього Кубіцькі вбили, бо він був геєм.
— У всякому разі я думаю, що це можливо, — Ґреф прочистив горло. — Я знайшов цікаву річ у документах. Буквально тиждень тому люди Штеннеса погрожували комусь із нового керівництва берлінського відділу СА. Карл Ернст, ад’ютант гауштурму{77}, сидів з кількома своїми товаришами в барі в районі Галензеє, де прихильники Штеннеса хотіли їх розбурхати. Перш ніж дійшло до бійки, група з охорони громадського порядку оточила людей Штеннеса.
— І?
— Один із них словесно ображав Ернста та його друга Пауля Рьорбайна під час арешту. Саме з цієї нагоди я вперше прочитав у поліцейському звіті слово «задньопривідний». Також були розмови про «хлопчиків-ляльок» і «геїв-свиноматок».
— Це звучить досить гомофобно.
— Правильно, — Ґреф зробив ще один ковток. — Ернст та Рьорбайн обидва є гомосексуалістами.
Рат задумливо кивнув.
— Але найцікавішим у тому звіті було інше, — продовжив Ґреф. — Серед бійців СА, які були в тому барі, був хтось на ім’я Герхард Кубіцькі.
Рат кивнув.
— Дозволь вгадаю — він був одним із тих, кого називали «задньопривідними».
— Саме так, — Ґреф зробив кілька ковтків, і його другий келих теж спорожнів. — Я запропонував Бьому перевірити імена в списку з Галензеє, але він не хоче про це й чути. Обіцяє надавати комуністам по заслузі.
— Я не знав, що Бьом такий ненажера щодо комуністів.
— Бьом їсть усіх. Комуністів, нацистів і малих дітей.
— А найбільше полюбляє інспекторів.
Ґреф засміявся.
— Принаймні завтра я зможу допитати начальника нашого загиблого командира загону. Побачимо, що з цього вийде, — його погляд впав на келихи на стійці перед ними. — Що з вами? — запитав він. — Ви вже на одне пиво позаду. Якщо ви хочете мене наздогнати, то вам слід поспішити.
Помічник інспектора почав замовляти ще один раунд, але Рат відмахнувся від нього.
— Не сьогодні, — сказав він, загасив сигарету, зліз з барного стільця й узяв свого капелюха. — У мене є плани.
Ґреф подивився на годинник.
— О чверть на дванадцяту?
Рат кивнув.
— Пробач, — сказав він і поклав на стійку п’ять марок. — Я за все розрахуюся.
Помічник інспектора посміхнувся.
— Як її звати?
Рат знизав плечима.
— Ще не знаю, — сказав він, задоволений виглядом спантеличеного обличчя Ґрефа.
Він вирішив не паркувати свій «Б’юїк» прямо перед дверима. Ризик того, що поліція може стежити за баром і що його колишні колеги можуть записати номер його машини, через що він матиме проблеми й буде змушений щось пояснювати, здавався йому занадто великим. Рат залишив машину на станції «Вебервізе» й пішов вниз по Мемелерштрасе. Невелика прогулянка пішла йому на користь. Рат поклав свій «Вальтер» у кишеню, він не любив ходити цим районом без зброї, особливо вночі. Нарешті він дійшов до перехрестя з Позенерштрасе, і ця місцевість здалася йому знайомою, хоча й темною, причому в прямому сенсі цього слова.
«Підвал Венери». Рат мав погані спогади про цей заклад. Нелегальний бар у підвалі біля старого Східного вокзалу, схований на задньому дворі непримітної багатоквартирної будівлі. Саме тут він зустрів Йоганна Марлоу під час свого першого візиту, це було понад два роки тому. Люди Марлоу супроводили Рата, поліцейського, який вживав кокаїн, до складу біля Східного вокзалу, де його прийняв Доктор М., що поклало початок його нещасливим стосункам із гангстером. Але Рат досягнув прогресу: цього разу його навіть запросили.
Сторожові пси вже вартували на вулиці, але пропустили його аж до самого будинку, на задньому дворі якого сходи вели вниз до «Підвалу Венери». Не встиг Рат піти далі, як із тіні арки вийшов чоловік.