— Який саме спосіб?
— Він не хотів мені цього говорити. Не раніше, ніж він сказав би про це босові, — вона глянула на Марлоу.
— Невже ви не маєте жодного припущення, що це могло бути? — запитав Рат дівчину.
— Можливо, це те, про що я вже сказала босові: Г’юго зустрів поліцая, на якого покладав великі надії.
Марлоу нетерпляче похитав головою.
— Колись я вже казав тому ідіоту, щоб залишив такі речі мені!
— Можливо, Ленц хотів зустрітися з тим поліцейським у понеділок? — запитав Рат.
Крістін знизала плечима.
— Я не знаю, чим саме він займався того дня.
Рат повернувся до Марлоу, на що Крістін відповіла ображеним поглядом.
— Ви справді були в його квартирі? — запитав він.
— Звичайно. Але якби ми його там знайшли, ви б тут не сиділи.
— Я знаю, що ви його не знайшли. Але, можливо, там залишилися якісь підказки, натяки...
— Пане комісаре, ми не поліцейські, — Марлоу докірливо глянув на нього. Він махнув дівчині, і вона зникла у гримерці. Марлоу почекав, поки двері зачинилися. — Я можу дати вам ключі. Якщо ви пообіцяєте мені, що забудете, що ви з поліції, і не помітите там нічого, що може свідчити про кримінальні злочини мешканця цієї квартири.
Рат кивнув.
— Я можу бути дуже забудькуватим, — він стримав позіхання.
— Ви виглядаєте втомленим, — швидко сказав Марлоу.
Рат знизав плечима.
— Зараз у мене багато чого на думці, — він не помітив, але Доктор М., мабуть, подав знак Ліангу, тому що китаєць раптом став біля його крісла й відкрив срібну банку з білим порошком.
— Можна я вам дещо запропоную? — запитав Марлоу. — Це гарантовано розбудить вас.
Рат похитав головою.
— Що сталося? Я ще ніколи не бачив вас таким стриманим.
— Не приймаю між прийомами їжі, — це мало прозвучати легковажно, невимушено, байдуже, але Рат помітив, наскільки жадібним його зробив вигляд кокаїну. Він давно нічого не приймав, головним чином заради Шарлі, але колись йому це подобалося. Він підвівся. — Мені потрібно трохи поспати, і все буде добре.
— Сподіваюся, ви праві, — сказав Марлоу, оцінюючи його. Він відкрив шухляду, дістав ключ і простягнув його Рату. — Пара чоловіків з «Бероліни» стежить за будинком. Покажіть їм своє посвідчення, я повідомлю про ваш візит.
Рат узяв ключа й кивнув. Він знову позіхнув.
Будинок Г’юго Ленца охоронявся краще, ніж «Підвал Венери». І менш помітно. Навіть коли Рат замкнув свій «Б’юїк» і перетнув вулицю, він відчув, що за ним спостерігають, але нікого не було видно. Лише коли він вже зайшов на територію, до нього заговорив чоловік, який стояв у тіні дерева.
— Що вам тут потрібно?
Рат виконав рекомендацію та показав своє посвідчення. Йому здалося, що він упізнав чоловіка, який дивився на його документи. Один із тих, хто був тоді на Східному вокзалі, один із охоронців золота Сорокіна. Чоловік простягнув йому посвідчення назад, і Рат підійшов до вхідних дверей.
Г’юго Ленц переїхав у гарний маленький будиночок у Принцевому кварталі в Карлсгорсті{79}, що розташовувався дуже близько до його улюбленого іподрому. Не кожен міг собі це дозволити лише тому, що був головою клубу перснів. Здавалося, що робота з Марлоу принесла колишньому ведмежатнику гарні плоди. Принаймні до цього часу.
На кухні Рат потурбував трьох чоловіків, які грали в карти, і вони розвернулися, коли в кімнату зайшов інспектор. Один навіть дістав пістолет. Рат показав їм своє посвідчення, і вони знову розслабилися.
— Не поспішайте, — сказав той із пістолетом. — Спокійно озирніться довкола.
Рат кивнув. Його серце калатало. Добре, що Марлоу попередив чоловіків.
— У що ще ти хотів пограти? — запитав один. Більше ніхто з чоловіків не звертав уваги на запізнілого відвідувача.
— У «Велику руку», — сказав той із пістолетом, кладучи зброю на стіл. — І на жаль, один із вас, покидьків, подивився на мої карти!
Рат знову вийшов з кухні. Чому Марлоу так добре охороняє цю квартиру, коли Г’юго Ленца тут не було? Вони ще щось тут охороняють? Чи просто хочуть перешкодити «Північним піратам» остаточно принизити «Бероліну», спаливши будинок їхнього керівника?
Вітальня була обставлена досить консервативно і виявляла дрібнобуржуазний смак ведмежатника, який заробив великі гроші. Скрізь килими, плюш та пишність. З точки зору смаку, Г’юго Ленц залишився там, де був приблизно в 1890 році. Не вистачало лише портрета імператора над піаніно, але обов’язковий бюст Бетховена був на своєму місці. Рат сумнівався, що Г’юго Ленц може грати на фортепіано, але такий блискучий чорний інструмент мав стояти в кожній гарній квартирі, як уявляв собі Рудий Г’юго. Книги на полицях також відповідали вимогам освітнього канону середнього класу, були розсортовані на полицях за кольором і всі виглядали непрочитаними. Рат озирнувся. У шафах він не знайшов ані нічого примітного, ані нічого цінного. Він не знав, що шукає, це теж не завжди було важливо; часто знаходиш щось, коли не шукаєш нічого конкретного. Кімната виглядала так, наче Г’юго Ленц тут і не жив; його справжньою вітальнею, швидше за все, була зала в «Купідоні». Спальня виглядала зовсім інакше, це була кімната чималих розмірів. Ліжко було незастелене, поношені штани лежали на стільці, старі шкарпетки та труси валялися на підлозі. Гармидер показав, що Г’юго Ленц, очевидно, не планував свого зникнення. Погляд у шафу підтвердив це враження: жодних порожніх вішалок, ніби нічого й не зникло. Якщо Ленц добровільно втік з будь-якої причини, він точно не мав часу зібрати свої речі. Рат дедалі більше відкидав таку можливість, яку він розглядав на початку: Рудий Г’юго тікає, переходить на бік поліції чи «Піратів», а потім завдає смертельного удару Йоганну Марлоу. Сценарій, який би його точно не засмутив.