У Г’юго Ленца був навіть своєрідний кабінет, у всякому разі в тій кімнаті домінував масивний письмовий стіл. Рат понишпорив у його шухлядах, але не знайшов ані календаря, ані блокнота, взагалі жодних паперів. Єдиними листками в тому столі були близько десятка пакетів кокаїну. Рат зробив те, що просив Марлоу: він забув, що він поліцейський.
У шухляді внизу також були заборонені предмети. Заборонені фотографії. Порнографічні фотографії. Не для продажу, як це виглядало, лише для особистого використання. Це не були малюнки, які Рат знав зі своєї роботи з поліцією моралі, це були знімки, хоча й надзвичайно вдалі. Якийсь талановитий фотограф просто сфотографував сценічну програму «Підвалу Венери», і там було все, що не підходить для очей молоді. На вершині купи Рат упізнав Крістін, блондинку з нещодавньої зустрічі, але цього разу без халату та в дії з м’язистим гімнастом. Вона щойно збудила його в своєму халаті, але тепер ця жінка залишила його навдивовижу байдужим. Рат погортав купу фотографій з різних програм «Підвалу Венери» за останні кілька років і врешті-решт дійшов до тієї, якою він і сам міг милуватися близько двох років тому. На фотографіях було показано, як фальшивий індієць карає одну білу жінку на вогнищі — зовсім не тим способом, як це описував Карл Май{80}. Рат мимоволі переглядав фотографії, намагався знайти себе в залі, але бачив лише незнайомі обличчя. Йому довелося згадати той вечір, коли почалася вся та трагедія. А потім він здригнувся, коли побачив обличчя жінки на вогнищі, про яке він насправді давно забув і яке тепер раптом здалося йому знайомим, справді дуже знайомим. Він гарячково шукав кращу фотографію, проте фотограф фокусувався на різних частинах тіла, але найменше на обличчях. Але потім Рат знайшов фотографію, яка мала майже портретні якості, — якби прибрати вторинні статеві ознаки, то її навіть можна було б використати для паспорта. І Рат раптом прокинувся, навіть без кокаїну, на який намагався його вмовити Марлоу. Минула мить, перш ніж він це зрозумів, але тепер він точно знав, де востаннє бачив цю жінку. Це було не так вже й давно.
50-й поліцейський відділок розташовувався на Цінгстерштрасе, неподалік від станції кільцевої залізниці та нової станції метро «Гезундбрунен». Сержант Ромеч не перебільшував по телефону. Його територія була схожа на голубник. Він перехопив відвідувачів з «Алекс» біля воріт та провів їх крізь скупчення людей, які чекали, до кабінету.
— Пане помічнику інспектора, мій кабінет у вашому розпорядженні, — сержант витягнувся по стійці струнко й звучав так само важливо, наче солдат, готовий пожертвувати своїм життям заради порятунку вітчизни. Ґреф лише злегка скривився.
— Добре, — сказав він. — Скільки у нас свідків?
— Близько дюжини.
— І вони всі досі тут?
— Так точно, пане помічнику інспектора. Я нікого не відпускав, поки пан помічник інспектора не взяв у них свідчення для протоколу.
Ґреф кивнув.
— А як з тими, хто зателефонував?
— Я викликав їх сюди. Наразі всі мають бути тут, — Ґрефа більше не дивував той натовп в коридорі.
— Будь ласка, запросіть найважливіших свідків першими, — Ромеч відсалютував йому та зник. Ґреф зітхнув.