Той факт, що Ґольдштайн заповз до свого номера, як ведмідь, що впав у сплячку, спершу його порадував, він зарахував це як перемогу в їхньому маленькому змаганні, яке почалося з погоні в перший же день. Але водночас Рат уже майже з нетерпінням чекав наступних перегонів. Проте Ґольдштайн, очевидно, не хотів йти далі. Тоді чому ж американець просто не поїхав? Що він ще має тут зробити? Чи він просто хотів приспати своїх сторожових псів, щоб зрештою вдарити ще більш несподівано? Або він вів свої справи, не виходячи зі свого готельного номера, а вони дарма пильнували його тут увесь час?
«Що ж, якщо він не збирається там стріляти чи якимось чином потрапити в антисемітські заголовки, то наша місія виконана», — подумав Рат.
Він випростався. В коридорі дехто з’явився, не Ґольдштайн, проте дехто, хто змусив його раптом прокинутися, швидше, ніж від п’яти чашок кави. Вона не виходила з номера 301, вона йшла коридором, штовхаючи перед собою візок для прання. Рат підвівся й спіймав її, перш ніж вона встигла зникнути в наступному коридорі на тому боці будівлі.
Вона подивилася на нього з подивом, трохи занадто здивовано, як відмітив про себе Рат; ніби вона тільки вдавала цей подив, адже точно знала, на кого саме дивиться.
— Чи можливо, що я вас звідкись знаю? — запитав Рат.
— Якщо ви не зовсім сліпі, ви повинні були бачити мене раніше. Ви сидите тут вже кілька днів, чи не так? Перед ліфтами, — вона кивнула підборіддям у бік столу.
— Я не кажу, що знаю вас звідси, — сказав Рат, і вона запитально поглянула на нього. — Я скажу тільки «Венера». Та «підвал».
Вона не подала жодного знаку.
— Я не розумію, про що ви говорите.
— «Підвал Венери». Ніколи про нього не чули? Нічний клуб. Нелегальний нічний клуб.
— Хіба я схожа на тих, хто відвідує нелегальні місця?
— Я не можу про це судити. Але б’юся об заклад, що бачив вас на сцені «Підвалу Венери» раніше.
Вона підозріло глянула на нього.
— А якби це було й так? Ви намагаєтеся мене шантажувати?
— Мені просто незвично бачити вас тут.
Вона подивилася на нього.
— А я не думала, що ви з тих людей, які часто бувають у таких місцях.
— У мене така професія. Колись я був у поліції моралі.
Вона звела брови.
— Значить, ви справді поліцейський!
— Вже пішли такі чутки?
— Невже ви думаєте, хтось із працівників вірить у казку про письменника, яку Тойбнер намагається втілити в життя? — Вона подивилася на нього з легкою зневагою в очах. — Мені здається трохи дивним, що у письменника є чотири різні обличчя, чи не так?
— Ваш готельний детектив наполіг на цій історії. Щоб не заважати гостям. Я можу розраховувати на вашу обачність?
Вона подивилася на нього зі зверхньою посмішкою й штовхнула візок, бажаючи пройти повз ліфти у наступний прохід. Рат перегородив їй шлях.
— Що це ви робите? Дозвольте мені робити свою роботу!
— Тільки кілька слів про гостя з номера 301.
— Про американця?
— Саме так. Ви щось помітили за останні кілька днів?
— Що я мала помітити? Можливо, що він рідко виходить. Здається сильно зайнятим. Майже завжди перебуває в кімнаті, коли я приношу нові рушники або застеляю ліжко.
— Чому ви думаєте, що він сильно зайнятий?
— А як іще, якщо хтось добровільно сидить у будці цілий день. І завжди на телефоні.
— Ви щось чули з тих телефонних дзвінків?
— Я не розмовляю англійською.
Рат дав їй свою візитівку.
— Якщо ви щось помітите, будь ласка, дайте мені знати. Як вас звати?
— Маріон, — вона взяла картку, знизала плечима й поклала її в кишеню. — Вибачте, — сказала вона, — але мені справді потрібно йти.
Пролунав звук, і лівий ліфт відкрився. Рат нахилив уявного капелюха й знову сів за стіл. Маріон штовхнула свій візок для білизни далі коридором.
Ґюнтер Зіґер, який в СА мав ранг шарфюрера, у звичайному житті був доглядачем одного занедбаного будинку на Бернауерштрасе. Ґреф спіймав його за обідом. Запах квашеної капусти та каселера{81} нагадав йому, яким порожнім був його власний шлунок. Він ще нічого сьогодні не їв, за винятком половини булочки та чашки чорної кави сьогодні вранці.
Допити в 50-му відділку затягнулися. Принаймні четверо інших свідків підтвердили заяву про те, що загін СА Кубіцькі на чолі з шарфюрером Зіґером і в повних регаліях, незважаючи на заборону уніформи, підійшов до старого єврея на станції метро «Гезундбрунен», а потім пішов слідом за цим чоловіком. Свідок повідомив, що знущання, що почалися на платформі, тривали й нагорі в будівлі вокзалу, поки єврей не втік зі станції.