— Але це не спрацювало, тому що він пішов за вами.
Зіґер кивнув.
— На одній галявині він нас і наздогнав. І там знову почав ображати. Ми справді подумали, що він божевільний. Поки він не витягнув пістолет.
— Що це був за чоловік? Комуніст?
— Для цього він був занадто добре вдягнений.
— Стильний комуніст?
— Я б сказав, що це був іноземець. Він добре розмовляв німецькою, але іноді вживав кумедні слова.
— Росіянин?
— Більшовик у такому костюмі? Та ні! Більше схожий на американця.
Ґреф згадав про американський недопалок, походження якого намагався з’ясувати Грабовські. Здавалося, що в розповіді Зіґера, як би дивно це не звучало, дещо було: бійці СА, які до когось чіплялися, а потім мирно пішли геть, у це міг повірити хто завгодно, проте не Райнгольд Ґреф. Але в цій історії, здавалося, було зерно правди.
— Один американець? І він самотужки побив вас чотирьох?
— Це, мабуть, не зовсім правильне слово. — Зіґер виглядав ображеним.
— Він зламав ніс товаришу Шлютеру і повалив товариша Монерта на землю. А товариша Кубіцькі... — Шарфюрер замовк, ніби його охопила туга.
— Що він зробив із ним, мене цікавить найбільше.
— Але ви вже це бачили.
— Розповідайте!
— Ну, він застрелив його, ця свиня.
— Будь ласка, конкретніше.
— Вистрілив йому в ногу. А потім сказав, що якщо ми зараз не зникнемо, то він всіх нас уб’є.
— І ви зникли.
Зіґер кивнув.
— І залишили свого товариша з пораненою ногою.
— Ґерд теж втік. Як ми могли знати, що він все ще женеться за нашим товаришем, щоб його зарізати?
Ґреф подивився Зіґеру в очі, наче міг відшукати в них правду.
— Чи не могли б ви описати цього чоловіка? — запитав він. — Я маю на увазі так, щоб поліцейський художник зміг намалювати його портрет?
Зіґер кивнув, і Ґреф простягнув йому свою візитівку.
— Приходьте на «Алекс» завтра вранці, відділ «А». О десятій. А до того часу я організую для вас художника.
Рат гортав один із кримінальних романів Тома Шарка, який дав йому Червінські. Вони були ідіотськими, але це все ж краще, аніж нудьгувати на самоті. «Привид готелю». Назва пасувала до його роботи. Іноді Рат справді вірив, що вони спостерігають за привидом, настільки рідко Авраам Ґольдштайн з’являвся тут останні кілька днів. Він позіхнув. Десь за годину прийде Червінські й заступить на нічну зміну.
За цілий день у номері 301 мало що відбувалося. Сьогодні йому навіть не принесли сніданок у номер. Рат погортав свій блокнот. Червінські бачив його востаннє близько сьомої вчора ввечері, коли Ґольдштайн по-дружньому привітався з ним, спустився в хол, випив віскі в барі, викурив сигарету, а потім повернувся нагору. Подорож на пів години, як прискіпливо зазначив помічник інспектора.
Схоже, що у Маріон був сьогодні вихідний; коридором пройшла ще одна покоївка, яку Рат не знав, набагато старша й менш приваблива, аніж її вродлива колега, щоб не сказати: неймовірно потворна. Рат мусив посміхнутися. Так і треба американцю! Він майже заздрив йому через Маріон, хоча й не вірив, що Ґольдштайн справді щось із нею затіяв. Але лише одне таке видовище... Рат уявив, як Маріон застеляє ліжко; від цього дійсно було б легше залишатися в номері.
З іншого боку, ця покоївка, що постукала в двері номера 301... Можливо, вона б налякала Ґольдштайна до смерті. Або їй вдасться те, чого не вдавалося берлінській поліції всі ці дні: нарешті вигнати Авраама Ґольдштайна з міста.
Рат спостерігав за нею краєм ока, гортаючи дешевий роман Червінські. Усі риси обличчя жінки були звернені донизу. Потворна і в поганому настрої, Рат усім серцем співчував Ґольдштайну за це видовище. Але американець не відкривав.
Покоївка знову постукала, і Рат був здивований. Американець заснув чи підозрював, що на нього чекає? Жінка брязнула зв’язкою ключів, відчинила двері й увійшла. Рат відклав роман і з цікавістю дивився на двері. Том Шарк остаточно втратив його увагу.
Далі було цікаве розуміння ієрархії у «Ексельсіорі». Спочатку це був трохи старший хлопець, який вийшов з ліфта і попрямував до дверей 301, постукав і зник у номері, щойно двері відчинилися. Не минуло й хвилини, як швейцар Тойбнер поспішно зайшов у коридор і, не кинувши в бік Рата жодного погляду, попрямував тим же шляхом.
А потім раптом почалося справжнє пекло, це було схоже на вулик бджіл, коли одні прилітали, а інші — відлітали. Серед усіх цих людей, які здавалися дуже офіційними й важливими, Рат зміг розгледіти Грюнерта, готельного детектива, і заговорив із ним.