— Що сталося? — запитав він.
— Я б ніколи не подумав, що станеться щось подібне, — сказав Грюнерт. — Коли за ним стежить навіть сама поліція.
— Що ви маєте на увазі?
Грюнерт глянув на нього.
— Проходьте, побачите самі.
Рат боявся найгіршого, коли пройшов у двері номера 301. Ґольдштайн лежав там мертвий у ліжку? Він помер від нудьги, наклавши на себе руки? Чи якийсь ворожий гангстер зумів його вбити? Якийсь фасадний альпініст? Або снайпер, який підстерігав його на даху Ангальтського вокзалу?
Але ані в ліжку, ані у ванні мертвих не було. У розкішному номері було багато людей, але він здавався дивно неживим. Майже стерильним. Хоча ліжко й не було застелене, а кошик для сміття не спорожнили. Рат послідував за Грюнертом у спальню. Готельний детектив підійшов до шафи й відчинив усі двері. Там брязкали порожні вішаки; всі полиці порожньо дивилися на нього.
— Зник, — сказав Грюнерт. — Наш гість просто розчинився у повітрі.
Рату знадобилася хвилина, щоб осягнути ситуацію. І тоді він зрозумів, що у нього проблема. Велика проблема.
Адже це було навіть гірше, ніж мертвий Ґольдштайн. Зниклий Ґольдштайн.
«Тепер ти нарешті знаєш, що тоді відчувала Шарлі», — подумав Рат і впав на найближчий стілець.
Частина друга. «Кара»
Полі
Ти був не у Пеклі! Ти був у Чистилищі, мій друже.
Крістофер
Я зовсім забув про Чистилище.
Полі
Невеликий заїзд на шляху до Раю.
Крістофер
І як довго, гадаєш, нам потрібно буде там залишатися?
Полі
Для кожного по-різному. Ти складаєш разом всі свої смертні гріхи і множиш це число на п’ятдесят. Потім складаєш всі свої малі гріхи і множиш це число на двадцять п’ять. Тоді додаєш їх разом, це й буде твій термін. Я гадаю, що мені доведеться провести там близько шести тисяч років, перш ніж мене приймуть на Небеса. Проте шість тисяч років — це ніщо, коли мова йде про Вічність. Я можу робити це, стоячи на голові. Це як пара днів тут.
Серіал «Клан Сопрано», 9-та серія 2-го сезону «Звідки у Вічність?»
Рана добре гоїлася, скоро вона вже зможе зняти цю пов’язку. Доволі великий шрам тягнувся на тильній стороні її долоні, який вона, мабуть, назавжди залишить собі як сувенір, адже вона нічого не могла з ним вдіяти. Подивися на себе, дівчино, ти й так не найкрасивіша! Алекс криво усміхнулася своєму відображенню, викинула старий, просякнутий кров’ю бинт у смітник і почала намотувати на руку свіжий бинт. Марлевої пов’язки, яку їй дав Гельмут, вистачило б ще на один чи два рази. Закінчивши, вона підійшла до вікна й визирнула. Вона б краще стрибала через калюжі, як діти у дворі внизу, аніж сиділа тут і затримувала подих щоразу, коли на сходовому майданчику відлунювали чиїсь кроки.
Вона була в квартирі сама. Марта та Гельмут вже були в дорозі; невістка наполягла на тому, щоб поїхати з чоловіком за місто. Гельмут запропонував залишитися вдома та пограти в карти, але потім побачив погляд Марти й здався. Алекс могла зрозуміти свою невістку. Не лише тепла, задушлива погода спонукала її поїхати до Копеніка{82}, але й усвідомлення того, що поїздка за місто означатиме цілий день без Алекс.
Минулого вечора вони троє сиділи один в одного на голові в тісній квартирі та грали в карти, майже як у ті часи, коли Алекс та Гельмут жили разом з батьками й інколи вмовляли маму зіграти партію в скат. У часи, які ніколи не настануть знову. Пограти в скат було ідеєю Гельмута, і вони витратили на це весь вечір. Алекс воліла б, якби Гельмут пішов у кінотеатр зі своєю Мартою чи на танці, чи ще кудись, але її брата неможливо було відмовити від гри в скат. А Марта покірно дістала пиво з підвалу й нічого не сказала з поваги до свого чоловіка, але її очі не могли брехати.
Цього було достатньо. Алекс доволі довго випробовувала гостинність свого брата, вона отримала постійний дах над головою на кілька днів, наїлася досхочу та зализала свої рани, а тепер пора вшиватися!
Ця жінка, ця судова секретарка чи ким би вона не була, більше не поверталася. Алекс не могла у це повірити, коли вона раптом з’явилася перед дверима і почала ставити ті дурні питання. Вона встигла в останню мить сховатися в ніші біля раковини, між шваброю, мітлою та консервами, намагаючись дихати якомога тихіше. Судова пані навіть не зайшла до квартири, а просто стояла перед дверима на сходовому майданчику. Цілком серйозно спитала, чи Александру — Алекс вже давно забула, що це було її повне ім’я — чи Александру можна знайти у її батьків. Алекс довелося взяти себе в руки, щоб не розсміятися вголос. У її батьків! У Еміля Райнгольда, який дозволив власній дочці жити на вулиці? І відмовився від свого сина? Наче вони щось про неї знають!