Що було не так з Гереоном?
Справді, вона залишила його в середу ввечері, і це було негарно. Просто залишила його й поїхала додому сама, бо не могла більше цього терпіти — не тільки мовчання, що стояло між ними, немов стіна, а і його нерозуміння її та ситуації, відчайдушних пошуків цієї дівчини. Звісно, це не обов’язково було поважною причиною, щоб з ним так вчинити, і вона могла навіть попросити в нього вибачення за це в якийсь момент. Але хіба це дало йому право наступного дня з’явитися на порозі її квартирі й до крові побити її хорошого друга? Що він насправді собі думав? Що всі тільки й чекали на ревниві витівки Гереона Рата?
Вона побачила троянди на підлозі й одразу зрозуміла ситуацію, квіти навіть пом’якшили її на мить. Але потім вона побачила, як сильно він побив Гвідо. Відтоді Гереон уникав її. Що б вона з ним зробила, якби він знову опинився перед її дверима, можливо, з другим букетом троянд? Чи для різноманітності вже вона б поплескала йому цими квітами по вухах?
Шарлі подивилася на годинник. Гейман змушував її чекати. Саме тепер, коли вона нарешті все вирішила і вмирає від бажання повідомити йому своє рішення.
Сьогодні в коридорах було тихо, внизу в холі не залишилося ані сліду бойових дій, які тиждень тому призвели до закривавлених носів та більш серйозних поранень. Вона ніколи не думала, що такі сцени будуть можливі у стінах університету. Поки сама їх тут не пережила.
Вона дивилася на двері кабінету Геймана. Що ж, вона могла почекати, у неї було достатньо часу. Відтоді, як вона вирішила погодитися на відпустку Вебера, вона відчула справжню свободу. Після візиту Гвідо вона не відчувала бажання повертатися до Ліхтенберга, до того задушливого кабінету Вебера, до тих чоловіків, які лаяли своїх колег й ніколи не сприймали її рівною собі.
Вона дедалі більше розуміла, що без впливового наставника їй як жінці буде дуже важко самоствердитися на службі юстиції. Проте якщо у жінки був такий наставник, вона одразу ж наражалася на слизьку підозру колег щодо того, що вона служить цьому чоловіку й іншими способами. У «замку» вона не мала таких проблем. Бьом підтримував її як міг, і ніхто нічого не казав з цього приводу. Геннат також цінував її роботу, а для неї була важлива думка обох цих чоловіків. Їй було байдуже, що про неї думають інші колеги чи що про неї думає Гереон. Хай собі вірить, що вона переймається речами, які того не варті. Що вона проявляє занадто багато симпатії. Що вона не підходить для цієї роботи. Хіба не це він мав на увазі? Ха!
Всі її думки знову були про нього! Хіба не було жодного іншого чоловіка, про якого вона могла б подумати?
Нарешті. Кабінет Геймана відчинився, і звідти вийшов студент, на кілька років молодший за неї, ще зовсім зелений, але вже зі щойно загоєним шрамом на обличчі, який він тепер гордо носив на прогулянках. Він кинув на неї такий зарозумілий погляд, що Шарлі навіть забула привітатися. «На добраніч, Німеччино», — ось усе, що вона подумала, коли побачила, як він з важливим виглядом йшов до проходу, цей худорлявий хлопець, який, очевидно, вважав себе вінцем творіння. На добраніч, отже, такі люди будуть представляти верховенство права в майбутньому! Минулого тижня цей хлопець під захистом своїх приятелів, ймовірно, бив комуністів, євреїв та інших однокурсників, яких він сприйняв за комуністів чи євреїв. А тепер він зайшов до кабінету професора, щоб показово покаятися, старанно ігноруючи той факт, що Гейман притримувався віросповідання Мойсея, поки це служило його власній кар’єрі. Шарлі підвелася, постукала у двері й увійшла до кабінету. Гейман сидів за своїм столом.
— Вітаю, фройляйн Ріттер, — сказав він, — вибачте, розмова тривала трохи довше. Будь ласка, сідайте.
Вона сіла.
— Дякую.
Гейман зробив кілька нотаток, а Шарлі подивилася на портрет Гінденбурга над його столом. Ця картина нагадувала їй штаб-квартиру поліції, де в кожному кабінеті висів портрет рейхспрезидента. За винятком того, що в університеті це не було звичним, і Гейман добровільно повісив свого Гінденбурга. Професор був ветераном війни, нагородженим кількома нагородами, та великим шанувальником генерала-фельдмаршала. В іншому він був справді хорошою людиною і абсолютним авторитетом у своїй сфері. Можливо, не стопроцентним демократом, але тисячапроцентним прихильником верховенства права.
Гейман закрив свій записник.
— Я знаю, що дав вам небагато часу на роздуми, — сказав він. — Тиждень — це небагато. Розумію, що ви перебуваєте у розпалі свого повсякденного робочого життя. Але справа термінова, — професор подивився на неї з цікавим інтересом, ніби міг прочитати в її обличчі відповідь на запитання, яке збирався поставити. — То що? — запитав він. — Ви вже вирішили?