— А що ще робити? — Торнов знизав плечима. — Роки учнівства — це не роки майстерства.
— Дайте вгадаю, — так сказав Кіліан.
— Моя вам повага! Здається, ви добре знаєте своїх колег. — Торнов з цікавістю підняв брови. — З часом вам доведеться розповісти мені трохи більше про одне та друге, — він повернув голову в бік Бадштрасе. — Там є кілька дуже гарних кафе. Як вам?
— Спочатку робота, потім задоволення, — сказав Рат. — Напевно, старший інспектор Кіліан вже мав навчити вас цього розумного вислову, чи ще не було нагоди?
— Через брак роботи чи через брак задоволення?
Рат засміявся. Він показав на комплекс лікарні.
— Ходімо! Спершу поставимо там свої запитання, може, виставимо себе посміховиськами, а коли роботу буде зроблено, я запрошу вас на каву. Як вам таке?
Торнов посміхнувся.
— Як накажете, пане комісаре.
Вони перетнули вулицю. Рат краєм ока подивився на кандидата в інспектори. Такий чоловік, як цей колишній патрульний поліцейський, міг би знадобитися у відділі вбивств, подумав він; він був би хорошим підкріпленням для його відділу, він із задоволенням обміняв би на нього когось на кшталт Пауля Червінські, який вже чекав виходу на пенсію. Чому когось на кшталт Себастьяна Торнова насправді призначили кандидатом в інспектори під керівництвом старшого комісара Кіліана?
Хоча він цілком очікував, що вони натраплять тут на якийсь слід, Рат все ж був здивований, коли вони піднесли свої поліцейські посвідчення та фоторобот до вікна сторожки чергового лікарні, і чоловік кивнув, щойно побачив портрет.
— Так, він був тут, — сказав черговий. — Буквально кілька днів тому. З букетом квітів.
— Він відвідував когось? — запитав Рат.
Черговий знизав плечима.
— Гадаю, що так. Питав про когось.
— Ви пам’ятаєте, про кого саме?
— Про пана Ґольдштайна, як мені здається.
— Ґольдштайна? — сказав Рат, намагаючись не показувати, які саме емоції викликало в ньому це ім’я. Він непомітно кивнув Торнову. Пряме попадання! — У вас є пацієнт з таким прізвищем?
— Так, — відповів черговий, дивлячись у довгий список. — Про Якоба Ґольдштайна. Він лежить нагорі на другому поверсі. Палата 102.
— Дякую, — сказав Рат. — Ви пам’ятаєте, в який день відбувся цей візит?
— У середу або четвер, десь так. Він точно заходив у години післяобіднього візиту. Більше я не знаю. Цей чоловік був не єдиним з букетом квітів.
— Чи повернувся цей чоловік знову? — запитав Рат, знову притискаючи фоторобот до скла сторожки чергового.
— Я про це не знаю, — черговий знизав плечима. — У всякому разі не тоді, коли я був на чергуванні.
— Ми б хотіли побачити пана Ґольдштайна в палаті 102. Чи це можливо? Я маю на увазі: просто зараз?
Старому було боляче, це було видно. Шкіра на його обличчі стала ніби ще тоншою, ще прозорішою. На тумбочці біля ліжка стояли живі квіти, ще один новий букет, але й той уже почав в’янути. Так само, як і старий, який, здавалося, невідворотно в’янув. У цій кімнаті вже пахло смертю і прощанням.
Авраам Ґольдштайн завжди уявляв свого діда, якого він знав лише з розповідей свого батька, бородатим, з довгою білою бородою, як у старих з Вільямсбурга. І, звичайно ж, з пейсами — так би мовити, уявляв старішу версію Натана Ґольдштайна. Але Якоб Ґольдштайн був не більш схожим на «чорних капелюхів», аніж його онук Авраам. Інакше він, мабуть, ніколи б не попросив онука з Америки про таку послугу.
Ейб подивився на свого дідуся, і знову це було наче дивитися у дзеркало — Авраам Ґольдштайн, який був старший на добрих п’ятдесят років. Ані бороди, ані пейсів, ті самі риси обличчя, тільки різкіші, шкіра більш зморшкувата, очі глибші, ніс та вуха більші. Лише після перебування в Берліні він зрозумів, що більше схожий на свого діда, аніж на батька. А дід більше схожий на онука, аніж на сина.
Він хотів відвідати його лише раз, а тепер приходив сюди щодня. Заходити до лікарні через чорний вхід стало майже звичною справою. Він пересувався коридорами з природністю молодого головного лікаря, і ніхто нічого не підозрював. З невеликою нахабністю все було набагато легше, він знав це вже давно. Навіть помирати.
— Авраам! Ось ти й прийшов знову, — сказав чоловік, що лежав на подушках, і посміхнувся. У нього майже не залишилося сил, і кожне слово завдавало йому болю, але було видно, що він хотів говорити. Хотів говорити, поки ще міг. — Ти вже відвідав своїх тіток?
— Я не знаю, чи справді вони хочуть мене бачити, діду. Ти їм щось казав про мене?