— Вони мають тебе побачити! Це сестри твого батька! Мішпоха{86} важлива! Навіть якщо вона іноді діє тобі на нерви. — Він тихо розсміявся, поки біль не зупинив сміх.
Ейб лише кивнув, невиразно кивнув, і старий узяв його за руку.
— Ти зрозумів мене?
Цього разу кивок Ейба був недвозначним. Він знав, що сьогодні його останній візит.
— Так, — сказав він, стискаючи старечу руку.
Обличчя діда розслабилося.
— Покажи мені, — сказав він.
Ейб дістав з кишені шприц. Він вже все приготував. Він зробив це у готельному номері — огидній нічліжці, що не йшла ні в яке порівняння з «Ексельсіором». Але там принаймні не хотіли знати імен чи не бачити паспортів. Швейцар дав йому особливі поради для цієї справи. Наприклад, він знав, де взяти дешевий морфін.
Він показав дідусеві готовий шприц, і старий подивився на рідину, що мерехтіла крізь скляну колбу. Він задоволено кивнув, потім тихо застогнав і скривився, стиснувши руку. Ейб міцно тримав її, хоча це було боляче.
Приплив болю минув, дід подивився на нього.
— Зараз, — сказав він. — Я хочу зробити це зараз.
— Зараз? Навіщо так поспішати?
— До вечері.
— Мабуть, годують тут погано...
Зморшки від посмішки в очах дідуся натягнулися.
— Саме так, — кивнув він. — Я краще помру, аніж знову їстиму цю їжу.
Він розсміявся зі свого жарту, але це повернуло біль.
— Зараз, — сказав він знову, і тепер він був цілком серйозним.
Ейб кивнув. Він вийняв шприц із футляра й трохи натиснув, поки не з’явилася перша крапля морфіну. Тоді він оголив праву руку свого діда і відшукав вену на згині руки. Рука була страшенно худою, шкіра була бліда, вкрита віковими плямами, шкіра мерця. Ейб ткнув і вштовхнув вміст усього шприца у вену, а потім промокнув прокол кулькою вати.
Тепер дороги назад не було. Коли Ейб відклав шприц, дідусь знову взяв онука за руку. Він міцно тримав її, наче ніколи не хотів відпускати.
— Дякую, — тихо сказав він. — Як довго?
— Кілька хвилин. Ти заснеш. І більше не відчуєш болю.
Старий знову опустився на подушки. Здавалося, він уже відчував благотворну дію морфіну, який починав тамувати його біль.
— Бродвей, — сказав він, і його стомлені очі засяяли на цьому слові. — Розкажи мені ще раз про Бродвей.
І Ейб розповів. Протягом усіх своїх візитів за останні кілька днів він так і не зміг сказати своєму дідусеві правду: що існує велика різниця між Бродвеєм на Мангеттені, про який усі знають, і Бродвеєм у Вільямсбурзі, де звикли жити Натан Ґольдштайн та його родина. І тому Авраам Ґольдштайн продовжив казку, яку почав багато років тому його батько. Ейб знав, що Натан Ґольдштайн регулярно писав дідусеві, який залишився в Берліні, але він ніколи не мав уявлення, про що саме йшла мова у його листах. Той благочестивий чоловік, мабуть, писав йому брехню за брехнею. Що він одружився в Америці, переїхав у квартиру на Бродвеї і заробив багато грошей на власній швейній фабриці. А що ще він міг написати? Лише тепер, опинившись тут, у Берліні, Ейб зрозумів, які великі надії покладали Ґольдштайни, які залишилися, на Натана, свого старшого сина. Вони змогли назбирати гроші лише на одну поїздку і відправили його за океан від імені всіх, щоб потім до нього приїхала решта родини, коли він міцно встане там на ноги. Але цього так і не сталося: сестри Натана знайшли собі чоловіків у Берліні, а тоді вмовили дідуся залишитися, тож ніхто не знав, як сильно Натан Ґольдштайн зганьбився в Штатах. Єдиний, хто знав про це, був його син Авраам. А свого батька він не зраджував.
Тітка Лія вийшла заміж за торговця металобрухтом, «чорного капелюха», який присвятив своє життя Богові, але, незважаючи на це, досяг успіху в бізнесі; а тітка Марго навіть стала дружиною адвоката, вийшовши заміж за більш ліберального та світського чоловіка, що регулярно призводило до найжорстокіших сімейних сварок, особливо у великі свята. Цей факт, здавалося, тішив дідуся, коли він про це говорив.
Під час кожного свого візиту Ейб прикрашав дивовижні історії Натана Ґольдштайна, які він чув від свого діда, і насолоджувався блиском в очах хворого старого. І він зробив це зараз знову, розповідаючи про день, коли Натан Ґольдштайн придумав об’єднати виробництво та продаж готових товарів під дахом однієї компанії, проте, на жаль, він не зміг бути свідком великого успіху своєї ідеї. Ейб описав похорон свого батька майже зворушливо: ніби половина Нью-Йорка слідувала за труною Натана Ґольдштайна, хоча насправді це була доволі похмура й жалюгідна подія. З безславною кульмінацією за участю п’яного сина.
Ейб уникав своїх німецьких родичів, можливо, тому що не хотів говорити їм ту саму брехню, яку зараз говорив старому, якого він втішав. Вдруге він побачив своїх тіток та їхні родини лише вчора, коли чекав у тіні дерев на Шульштрасе, поки закінчаться години відвідин, і в лікарняних коридорах знову запанує тиша. Молодий «чорний капелюх» був там знову, Йозеф Флегенгаймер, якщо опис дідуся був правильним, старший син торговця металобрухтом, який був приблизно такого ж віку, як Ейб. Тоді двоюрідний брат глянув на інший бік вулиці й на мить завагався, перш ніж повернутись до інших. Ейб, який спустив свого капелюха на обличчя, відтоді думав, чи Йоселе, як його називав дідусь, упізнав свого двоюрідного брата під час їхньої короткої зустрічі в коридорі лікарні. А може, він бачив його портрет в газеті.