Той проклятий портрет!
Старий говорив тепер так тихо, що Ейбу довелося нахилитися над ліжком, щоб почути його.
— Вже майже час, Аврааме, — сказав він. — Ми повинні попрощатися.
Ейб нічого не сказав і стиснув дідову руку. Він відчув невиразний біль, коли подивився на це зморщене обличчя, яке незабаром більше не зможе дивитися на нього у відповідь. Тепер він думав, чи Якоб Ґольдштайн написав своєму онукові в Америку лише для того, щоб він виконав його останнє бажання. Чи, можливо, дідусь підозрював, ким насправді був Авраам Ґольдштайн? Точно не тим праведним торговцем текстилем, який став керувати процвітаючим бізнесом свого батька після його смерті.
Чомусь він почувався набагато ближчим до цього старого, якого він уперше побачив п’ять днів тому, аніж до свого батька протягом багатьох років. Йому було майже соромно, що він так мало любив свого батька, навіть нехтував ним, як тепер йому було соромно й за те, що він з’явився п’яний на його похороні.
— Пообіцяй мені дещо! — Стара кістлява рука стиснула його руку на диво міцно, очі дивилися на нього на диво молодим поглядом. Такі сильні очі на такому слабкому висохлому обличчі, відмітив про себе Ейб, нахиляючись уперед, щоб краще чути його тихий голос. — Ти маєш прочитати кадіш, — продовжував його дід, — на моєму похороні. Обіцяєш зробити це для мене?
Ейб кивнув, хоча й не знав, як йому виконати цю обіцянку. Молитву кадіш він не згадував вже багато років. Але проблема була не в цьому, кадіш був однією з тих речей, які він ніколи не забуде, які він носитиме з собою все життя, зрештою, батькові вдалося цього досягти завдяки його суворому релігійному вихованню. Проблема полягала в тому, що він мав якнайшвидше залишити Берлін і насправді не планував бути присутнім на похороні свого діда.
Проте він кивнув, і старий побачив цей кивок, і йому було достатньо такої відповіді.
— Як добре, — сказав Якоб Ґольдштайн і ще міцніше стиснув руку свого онука. І тоді старий почав молитися, голос його ставав усе тихішим. — Шма Ісраель, Адонай Елохейну, Адонай Ехад{87}.
Ейб теж знав ці слова, які дрімали глибоко в ньому, хоча вони багато років вже не сходили з його вуст. Не зробили вони цього й тепер, але всередині він молився разом з ним, хоча й не вірив у того, до кого звертався.
Дідусь заплющив очі, наче відпочивав від великої напруги, і не було зрозуміло, чи це була напруга від розмови, чи напруга від цілого життя. Його обличчя раптом стало спокійним та умиротвореним, дихання стало набагато легшим. Морфін повільно взяв контроль над цим виснаженим тілом.
Ейб тримав діда за руку.
— Прощавай, діду, — сказав він, і старий знову розплющив очі.
— Ні, не прощавай, а до побачення, — сказав Якоб Ґольдштайн і посміхнувся. — Ти знову відвідаєш мене. Ти будеш молитися й читати кадіш на моїй могилі. Ти обіцяв.
Ейб кивнув, і його дідусь заплющив очі, задоволена посмішка залишалася на обличчі старого ще довго після того, як він перестав дихати.
Ґольдштайн не знав, скільки часу він просидів біля ліжка свого померлого дідуся, тримаючи його ще теплу руку, коли в коридорі почулися голосні звуки, що його налякали. Було незвичайно, що медсестри зараз там щось робили. У цей час вони зазвичай брали перерву перед тим, як знову почнеться метушня, коли в палати будуть носити вечерю. Він відпустив дідову руку й підійшов до дверей, обережно відчинивши їх та визирнувши крізь щілину.
Коридором йшли двоє чоловіків, і він упізнав одного з них.
Прокляття!
Інспектор Рат, цей упертий дурень! Він знав, що якось вони вийдуть на його слід! Але ж не сьогодні! І точно не тут!
Компаньйон Рата, мабуть, наштовхнувся на один з візочків з посудом, які стояли в коридорі, готові до вечері. Так чи інакше, на підлозі опинився чайник, і він нахилився за ним, щоб підняти. Двері кімнати медсестер відчинилися, фурія у білому вискочила в коридор і зіткнулася з двома поліцейськими.