— Чи можу я чимось допомогти панночці?
Її помітила одна продавчиня.
— Можете. Я шукаю відділ кадрів.
Продавчиня подивилася на неї.
— Боюся, що ми наразі не наймаємо працівників.
— Справа не в цьому. Мені просто потрібна деяка інформація.
Незабаром Шарлі вже сиділа у маленькому кабінеті з краєвидом на поважний ряд будинків на Фосштрасе.
— Ви кажете, Александра Райнгольд? — Чоловік, який представився як пан Ейк, з інтонацією, наче пан було його ім’ям, стояв біля полиці, до стелі заповненої папками, з яких він видобув одну. — Треба подивитися.
Пан Ейк намагався справити важливе враження і бути надзвичайно корисним. Він коротко глянув на ноги Шарлі, а потім сів за стіл із папкою й погортав папери.
— Чи можу я запитати у вас, чому вас цікавить фройляйн Райнгольд? — він, здавалося, не відривався очима від папки, але насправді все ще продовжував дивитися на Шарлі краєм ока.
— Ми родичі, — збрехала вона й схрестила ноги, чим на мить засмутила пана Ейка. — Я приїхала в Берлін на декілька днів і хотіла здивувати свою двоюрідну сестру. Я думала просто забрати її після роботи.
— Ось і маємо! Відділ делікатесів, — чоловік мав переможний вигляд. Але потім продовжив із жалем. — Ви не зможете забрати сьогодні свою двоюрідну сестру, — сказав він.
— Чому? — Шарлі вдала здивування.
— На жаль, нам довелося її відпустити. Тридцятого жовтня.
— Я цього не знала. Чому? Вона щось накоїла?
Пан Ейк подивився в папку і похитав головою.
— Ні, ні, не хвилюйтеся. Чиста економія. Ми живемо у важкі часи.
Шарлі встала.
— Ну, з цим нічого не вдієш. Щиро дякую вам за ваш час, пане Ейку, — вона простягла руку. Здавалося, він шкодує, що вона так швидко залишає його кабінет. Але перш ніж він встиг щось сказати, можливо, запросити на вечерю чи танці, Шарлі швиденько вийшла в коридор і повернулася до універмагу з адміністративного крила.
У відділі делікатесів вона більше не могла протистояти бажанню щось купити. Вона вирішила взяти трохи салату з креветками та пляшку шампанського. Можливо, їй знадобиться трохи розради після сьогоднішньої розмови з Гереоном. Вона піде на зустріч, але не була впевнена, чи варто було їй приймати його запрошення на вечерю. Чи не краще їй наполягти на тому, щоб просто випити десь склянку води? Вона боялася його спроби підкупу. Його різних спроб підкупу.
Коли підійшла її черга, вона попросила зважити сто грамів і наче мимохідь запитала продавчиню в ошатному білому халаті:
— Тут має працювати Александра Райнгольд. Ви знаєте, де я можу її знайти?
Жінка за прилавком різко зупинилася.
— Я її двоюрідна сестра, — додала Шарлі.
— З Єріхова{90}?
Шарлі кивнула.
— Оце так! Хіба Алекс вам нічого не розповідає? Вона тут давно не працює! Вже майже рік!
Шарлі вдала здивування.
— Я досі пам’ятаю, її батькові тоді було все одно, теж нічого не знав, він прийшов сюди за кілька тижнів, після того як її звільнили, стояв тут, ось як ви тепер, і хотів її забрати.
— А де я можу знайти Александру?
— Хіба у вас немає адреси?
— На жаль, немає. Певно, Райнгольди переїхали. У їхній квартирі були незнайомці.
Жінка дбайливо загорнула коробку із салатом з креветками у вощений папір і простягла пакунок через скляний прилавок.
— Кажуть, Райнгольди стали бездомними, — сказала вона так тихо, наче їй було соромно про це говорити. — Я думала, вони поїдуть до Єріхова. Але тоді вони, мабуть, знайшли десь нове місце.
— Бездомними? Я не можу в це повірити! — Шарлі вдала потрясіння. — А чи є якась колега, яка й досі спілкується з Алекс? Хто може знати, де вона зараз живе?
— Можливо, Еріх знає більше, ніж я. З м’ясного відділу. У нас тут. Ну, він накинув оком на нашу Алекс, якщо ви мене запитаєте. А як він завжди їй посміхався, коли привозив свіжий товар!
— Ці були двоє друзями? Чи, можливо, парою?
— Ну, у всякому разі не офіційно, — похитала головою продавщиця. — У нас це суворо заборонено. Якщо тут хтось почне хоча б розмовляти про таке з кимось неповнолітнім, його одразу звільнять. Але вона справді йому подобалася. І якщо ви мене запитаєте, то ваша двоюрідна сестра теж була не така й вже й скромна... — Вона підморгнула Шарлі.