Рат був здивований.
— Ви були в морзі?
— Звичайно! — відповів за свою дружину Аріель Флегенгаймер. — Учора ввечері, одразу після того як доктор Фрідлендер повідомив нам, що ви вивезли нашого мертвого батька з лікарні.
У своєму чорному каптані господар дому виглядав так, ніби щойно приїхав до Берліна з Гродно{92} з невеликою валізою, але він чудово володів верхньонімецькою мовою. Не було чути навіть натяку на єврейський акцент; якщо в німецькій мові Флегенгаймера і можна було почути якийсь діалект, то цей діалект був берлінський. Борода, пейси та чорний одяг свідчили не про його походження, а лише про серйозність його віри. Навіть мезуза{93} на одвірку сповіщала кожного відвідувача, що він потрапляє в єврейський дім, де релігія відіграє важливу роль. Суворість віри відчувалася всюди. Рат згадав своє дитинство. Так само суворою була атмосфера в домі його тітки Лізбет, правда, суворою в католицькому сенсі: всюди були розп’яття, ікони, чотки. Він завжди ненавидів навідувати свою побожну тітку. Так само незатишно почувався він і зараз у цій квартирі. І Аріель Флегенгаймер не зробив нічого, щоб зробити його перебування приємнішим.
— Те, як ви ставитеся до мого тестя, — продовжив він, — зневажає гідність його тіла! За правилами ми повинні були поховати його ще вчора ввечері.
— Вам, ймовірно, доведеться ще трохи потерпіти.
— Справа не в моєму терпінні, а у вашій неповазі. — Було очевидно, що Аріель Флегенгаймер вмів висловлюватися прямолінійно. — Душа залишається серед нас, поки тіло не буде поховано. Тільки тоді вона відлітає з цього світу, — сказав він із серйозним виглядом. Здавалося, він справді у це вірив. — Тому Йозеф за ним наглядає.
— Перепрошую?
— Мій син. Він цілу ніч стежив за тілом дідуся.
— У морзі? — Рат не міг у це повірити.
— Туди привезли нашого батька. Якби це залежало від нас, ми б його давно поховали. Або принаймні могли б підготувати його вдома. Навіщо ви взагалі його туди відправили?
— Саме тому ми з колегою і прийшли до вас. Щоб поговорити про це, — Рат більше не намагався приховати свого роздратування. — Ми хочемо виключити можливість того, що Якоб Ґольдштайн помер неприродною смертю. Тому проводимо експертизу тіла.
— Це просто обурливо! — підскочив Флегенгаймер.
— Заспокойтеся, — сказав Рат. — Не буде ніякого розтину. Я зателефонував судмедексперту і можу сказати, що у вашого свекра лише візьмуть кров для аналізу.
— Чому ви думаєте, що він міг померти неприродною смертю? Мій тесть був смертельно хворий.
— Нас просто здивувало те, що він помер саме тоді, коли ваш племінник Авраам Ґольдштайн був у його палаті.
— Не кажіть дурниць! Мій племінник давно б завітав до нас, якби був у місті.
Рат розгорнув газетну статтю. Подружжя Флегенгаймерів проглянули статтю й були шоковані.
— Невже він міг таке зробити? — похитала головою Лея Флегенгаймер. — Цього не може бути.
— Чи знаєте ви його досить добре, щоб це стверджувати? Я думав, що ви ніколи його не бачили.
— Я знала свого брата... Я знала його. І я... — Вона поплескала по газеті. — Я не можу уявити, щоб цей чоловік був його сином.
— Але це так, пані Флегенгаймер, — сказав Рат. — Я сам бачив вашого племінника. Чи несе він відповідальність за смерть цього чоловіка з СА, ще залишається з’ясувати. Але немає жодних сумнівів, що Авраам Ґольдштайн живе в США під наглядом поліції, оскільки там його підозрюють у численних вбивствах.
— І яке відношення все це має до тіла мого тестя?
— Це рутинний захід, — сказав Рат. — Якщо в обставинах його смерті виявлять щось дивне, то справу передадуть в прокуратуру. Але ви вже обговорили юридичні аспекти зі своїм швагером, якщо я правильно поінформований.
Рат підготував організований відступ. Нічого нового вони тут не дізнаються, це давно стало зрозуміло, тому цей візит теж виявився безглуздим. Сестри Ґольдштайн, звичайно, не мали жодного уявлення, де ховається їхній племінник, вони навіть не знали, хто він такий.
Він підвівся. Торнов, який досі не сказав жодного слова, окрім слів привітання, зробив те саме. Рат передав свою візитівку Леї Флегенгаймер.
— Якщо раптом ваш племінник зв’яжеться з вами, будь ласка, дайте мені знати.
Жінка кивнула, але її думки, здавалося, літали деінде.
— Сподіваюся, ви зробите так, щоб ми вже незабаром змогли поховати мого тестя, — сказав Аріель Флегенгаймер. — Анінут не слід розтягувати без потреби.