— Що?
— Період трауру між смертю та похованням.
Рат знизав плечима.
— Остаточне рішення залишається за прокурором, — відповів він. — Але я обіцяю, що дам вам знати, коли все буде зрозуміло.
Рат узяв капелюха й пішов до дверей. Він зупинився біля книжкової полиці. Перед книгами Тори стояла маленька бляшанка з отвором у верхній частині, щось на кшталт скарбнички.
— Що це? — запитав він.
— Це? Це наша банка для цдаки, — пояснив Флегенгаймер. — Якщо хочете, киньте туди кілька монет, дайте цдаку.
— Що саме?
— Це пожертвування. Не для нас. Так ми збираємо на благодійність. Щодня ми вкидаємо туди дрібні монетки, які інакше лише обтяжують гаманець.
Рат на мить подумав, а потім витягнув гаманець. Ідея йому сподобалася. Він знайшов кілька розмінних монет і брязкнув ними у бляшанку. Торнов нічого туди не кинув. Рат не міг його звинувачувати. Грошей у лейтенанта поліції, який тільки починав працювати в штабі, було небагато.
— Дивні люди, — сказав кандидат в інспектори, коли вони знову вийшли з квартири. — Що вони не можуть трохи адаптуватися, коли приїжджають до Німеччини.
— Флегенгаймери жили в Німеччині поколіннями, вони наскрізь є прусами, — сказав Рат. — А Ґольдштайни — це прибульці зі сходу.
— Тоді чому він досі ходить так, наче вчора приїхав із Польщі?
Рат знизав плечима.
— Кожен Джек різний, — сказав він.
— Хто різний?
Коли Рат побачив запитальний погляд Торнова, він розсміявся.
— Кожен Джек, — сказав він. — Це кельнська приказка, яка означає, що кожен може бути щасливий по-своєму.
— Таке формулювання звучить для мене більш звично, — сказав Торнов. — Це так каже старий фріц?
— У всякому разі так каже хтось із вас, прусів.
Торнова, здавалося, не надто потішило, що його порівняли як пруса з Аріелем Флегенгаймером. А можливо, він теж не любив старого фріца. Проте він промовчав і не змінився в обличчі.
Його мовчання закінчилося лише тоді, коли вони повернулися в «Б’юїк».
— Куди ми зараз їдемо? — запитав він, коли Рат на Потсдамській площі не повернув на «Алекс», а поїхав на північ вулицею Фрідріх-Еберт-штрасе.
— На Ганновершештрасе, — сказав Рат. — Тоді ми закінчимо з цією темою до обіду.
Йозефа Флегенгаймера можна було легко впізнати здалеку, адже він був одягнений саме так, як і його батько, що було дуже помітно у відділенні судової медицини, де більшість працівників у білому. Чоловікові не було ще й тридцяти, але він носив пишну бороду, як Мафусаїл{94}. Він накинув молитовну шаль на свій чорний каптан, і його верхня частина тіла погойдувалася вперед-назад, наче він був у синагозі, а не в приймальні кабінету судово-медичної експертизи. Здавалося, він ставився до релігії навіть серйозніше, аніж його батько. Рат подумав про Авраама Ґольдштайна й навряд міг уявити, що ці двоє чоловіків були родичами. Двоюрідними братами! Але потім він згадав свого двоюрідного брата Мартіна, сина тітки Лізбет. Він теж тільки молився цілими днями, встановив у своїй кімнаті власний маленький вівтар під обов’язковим похмурим розп’яттям та пішов у монастир, коли йому виповнилося вісімнадцять. Можливо, навіть став священником. Рат не знав цього напевно: він уникав родини своєї тітки з тих пір, як міг сам вирішувати, кого йому відвідувати, а кого — ні. У всякому разі йому ніколи не вдавалося нормально погратися зі своїм кузеном Мартіном. Чи просто поспілкуватися.
Доктор Шварц, якого було складно вразити чимось, здавалося, на цей раз отримав нервовий зрив. У всякому разі він не виглядав таким впевненим, як зазвичай, більше втомленим, коли вітався з ними. Рат представив свого нового колегу, і судмедексперт потис Торнову руку.
— Кандидат в інспектори і потрапив прямо на вбивство! Щиро вітаю! Тоді я сподіваюся, що у вас сильний шлунок.
— Побачимо, — сказав Торнов, вочевидь, незворушно. Він показав на єврея, який молився. — У вас компанія?
Шварц усміхнувся болісною посмішкою.
— Так, ми, євреї, іноді можемо бути справжньою незручністю, чи не так? Коли справа доходить до впертості, нас ніхто не зможе перевершити, — він повів двох слідчих в кімнату для розтину. — Сьогодні вранці, коли я з’явився на службу, він уже був там. Черговий каже, що він не хотів, щоб його турбували, хотів бути якомога ближче до свого діда, — судмедексперт знизав плечима. — Мені не вдалося змусити молодого чоловіка почекати в їдальні «Шаріте» чи будь-якому іншому гарному місці поблизу, щоб полегшити його час очікування. Він наполягав на тому, щоб залишитися тут і молитися.