Навіть під час обіду всі говорили лише про Ґольдштайна.
— Чому його не спіймають на кордоні й одразу не закриють, — сказав Ґреф, і Торнов погодився.
— Це справжня ганьба, коли тебе водять за ніс бувалі злочинці.
Двоє молодих людей сильно накрутили себе, і розсудливому старшому колезі довелося дати їм пораду. Він міг зрозуміти їх обох, надто добре розумів, але зрештою не було альтернативи їхній правовій системі: людину можна було засудити лише за злочин, який вона скоїла, і це потрібно довести, а не просто тому що її вважають злочинцем.
— Вам потрібна машина, щоб поїхати на зустріч? — запитав Ґреф.
— Можеш її взяти, — сказав Рат.
Було б непогано зробити невдячне завдання у вантажному депо трохи більш приємним за допомогою «Б’юїка». Це було краще, аніж їхати в Моабіт на зеленому «Опелі» з автопарку. Він кинув йому ключ.
— Про яку саме зустріч йде мова? — запитав помічник інспектора, якому завжди була притаманна здорова цікавість.
— Зустріч з інформатором, — Рат зняв пальто й капелюх з вішалки та схопив Кірі за повідець. — Крім того, собаці потрібні фізичні вправи.
Він бачив по обличчю Ґрефа, а також по обличчю Торнова, що вони обоє хотіли почути дещо більше, але залишив це на такій ноті й приклав палець до полів свого капелюха. В найгіршому випадку, як він побачив, їхню таємну нараду припинить Еріка Фосс.
Штефан Фінк чекав його біля «Ашингера» на Лейпцигерштрасе. Місце зустрічі журналіст запропонував сам, звичайно ж, не без прихованих мотивів: у цьому кафе вони з Ратом зустрілися вперше. Фінк, який тоді ще був на побігеньках у «БЦ», хотів завербувати інспектора і зробити його своїм інформатором. Рат подякував та відмовився, хоча тоді й не завжди тверезо мислив через наркотики.
Перед Фінком стояла тарілка з величезним гольштинським шніцелем.
— Смачного, — сказав Рат.
— Пізній обід, — сказав журналіст, витираючи руки об серветку й підводячись, щоб потиснути руку Рату. — Інспекторе, я дуже радий, що ви нарешті вирішили співпрацювати зі мною. Ви побачите, що воно того варте.
— Я в цьому впевнений, — відповів Рат. Він прив’язав повідець Кірі до ніжки столу, замовив фрикадельки для собаки та маленьке пиво для себе. Потім він сів за стіл Фінка і дочекався, поки журналіст закінчить їсти. Минуло зовсім небагато часу: Фінк з’їв свій шніцель за рекордно короткий час.
— Отже, — сказав він нарешті, підносячи серветку до рота, — мені це було потрібно. Я випив лише п’ять чашок кави на сніданок і більше нічого не мав у животі, — він засміявся й запалив сигарету.
Рат посміхнувся. Журналіст йому не особливо подобався, що полегшило справу.
— Я радий, що ви знайшли час, — сказав він. — Ви виглядаєте дуже зайнятим.
— Я завжди зайнятий. Яку інформацію ви маєте для мене? По телефону ви натякали на щось дуже захоплююче.
— Інформація досить вибухонебезпечна, — відповів Рат. — Це про людину, яка має багато гральних боргів і може потрапити через це у великі проблеми.
Фінк перелякався. Його ніби вдарили по голові.
— Що я маю з цим робити? Як давно ви цікавитеся незаконними азартними іграми?
— Я цікавлюся всім, що здається мені досить цікавим.
— Чого ви хочете? — запитав Фінк. — Чи не можете ви прямо сказати мені про це, замість того, щоб говорити загадками?
Рат дістав уже сильно пом’ятий випуск газети «Таг» і розгорнув його.
— Ось у чому справа, — сказав він, кладучи газету на стіл.
Фінк стомлено посміхнувся.